Розділ 3

Наступного ранку Вишенський зібрав весь офіс, щоб представити нового керівника фінансового відділу – Максима Віталійовича Сумського.

Жінки мило посміхалися і перешіптувалися. Мені ж він відверто не подобався. 

Згодом повернувшись у приймальню, сідаю за комп’ютер.

Інтуїтивно відчуваю, ніби має статися щось неприємне. Можливо це тому, що я ненавиджу будь-які зміни.

Найкращий спосіб відволіктися — робота. У виконанні того, що вмієш і знаєш є якась своя медитативна чарівність. Хоча останнім часом я все частіше задумуюся про звільнення.

Не встигаю розвинути цю думку, як інтерком коротко клацнув, лунає голос боса:

– Зайди.

Без «будь ласка». Як завжди.

Встаю, поправляю спідницю і йду до його кабінету.

Заходжу.

У кабінеті, окрім боса, сидить Сумський. Яка «приємна» несподіванка.

Він розвалився в кріслі навпроти столу, ніби працює тут вже десять років. Побачивши мене, шкіриться білосніжною усмішкою на всі тридцять два. Дивлячись на це, згадую, що місяць тому у мене почав боліти зуб. Потім перестав. Я все ніяк не можу записатися до стоматолога. Треба буде якось запланувати...

– Яно, від сьогодні ти працюєш із Максимом Віталійовичем – рівно говорить Яр.

Я повільно перевожу погляд на нього.

– Перепрошую… – починаю обережно. – Що саме тепер входить у мої обов’язки?

– Допоможеш з фінансовими звітами і внутрішніми процесами.

Коротка пауза.

– Паралельно виконуватимеш свої основні обов’язки.

Я не відповідаю. Просто дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, чи це зараз серйозно.

Серйозно.

– Обсяг роботи тимчасовий, – додає він. – Лише поки Макс входить в курс справ.

– Класно, – втручається Сумський, нахиляючись вперед. – Будемо більше часу проводити разом. – Підморгує.

Мене аж пересмикує.

– Робочого часу, – додаю сухо.

Його усмішка стає ширшою. Хоча, здавалося б, куди ще.

Яр дивиться на мене ще кілька секунд. У цьому погляді роздратування? Чи мені здається?

– Вільна.

Я повертаюся в приймальню і якийсь час просто сиджу, дивлячись в одну точку.

Чудово.

Просто чудово.

Тепер цей… Максим Віталійович буде поруч не епізодично, а постійно.

І чомусь мені здається, що це тільки початок.

Двері кабінету Вишенського відчиняються, і за кілька секунд чути кроки. Спокійні, впевнені. Надто впевнені для людини, яка тут тільки з’явилась.

Сумський зупиняється біля мене.

– Ну що, колего, – тягне він, спираючись рукою на край столу, нависаючи прямо наді мною. – З чого почнемо?

– З того, що Ви не будете стояти над моєю головою, – відповідаю якомога спокійніше.

Він коротко сміється, ніби я сказала щось кумедне.

– Мені подобається твій характер.

– А мені не подобається Ваш.

Пауза.

Він дивиться уважніше. Вже без тієї розтягнутої усмішки. Ніби пробує зрозуміти, де межа.

– Добре, – каже нарешті. – Тоді попрацюємо як дорослі.

Відштовхується від столу.

– Принеси в мій кабінет фінансові звіти за останні два роки. І ще я хочу отримати доступ до внутрішньої системи.

Я кліпаю.

– Доступ до системи видає IT-відділ.

– Тоді проведеш мене туди, – відповідає він.

Я стискаю пальці під столом і відчуваю, як всередині повільно піднімається щось дуже неприємне.

Попри мої найгірші очікування, працювати з Сумським виявляється… нормально. Не зовсім комфортно, але Сумський поводить себе так так, ніби ніякого флірту з його боку взагалі не було. Він більше не дозволяє собі двозначних фраз і дійсно намагається ввійти в курс справ: швидко читає звіти, щось уточнює лише по суті.

Я ловлю себе на думці, що коли він зосереджений на роботі, а не своїх дивних підкатах до мене, з ним трохи простіше.

Ближче до вечора офіс поступово стихає. Світло за вікнами теплішає, і все здається менш напруженим, ніж було зранку. Я закриваю останній файл і трохи рухаю плечима. Втомилась.

Сумський піднімається зі свого місця, бере піджак і підходить ближче.

– Ну що, сонечко, – каже він легко, з посмішкою – Вечеря?

Я повільно підводжу на нього очі.

– Мені час додому.

– Встигнеш, – спокійно відповідає він. – Поїхали зі мною?

Я підводжуся, беру сумку.

– Ні.

Він виглядає не злим і навіть не здивованим. Швидше… впевненим, що ситуація під контролем.

Я роблю крок до виходу, але він трохи зміщується вбік так, що між мною і дверима з’являється його присутність.