Розділ 2

У будівлі офісу лише охорона.

Я завжди приїжджаю раніше інших, щоб завершити переклад листів, підготувати графік для шефа на сьогодні та спокійно випити чашку кави.

Не встигаю, бо в приймальню заходить бос. Чорний костюм на ньому ідеально сидить, краватка, білі манжети сорочки. Відчуваю знайомий запах лосьйону після бриття — ледь вловимий, але разом із ним у приймальні стає тісно.

Сірувато-сталеві очі Яра ковзають по мені, але здається, що вони пронизують наскрізь.

— Доброго ранку — кажу нарешті.

— Доброго ранку, Яно. Підготуй мені договір з Інбудом та внеси у графік зустріч з їхніми представниками на сьогодні. Графік — на стіл. Також хочу бачити звітність бухгалтерії за попередній квартал…

І так було завжди: вже з дверей він дає мені завдання на півдня.

Всівся б нормально, перевів подих, випив би кави. Ні. Робот, а не людина. І головне, весь такий завзятий, бадьорий, без мішків під очима. Досі не розумію, як йому вистачає сил працювати так інтенсивно і водночас виглядати бездоганно. Трохи бісить.

Добре, що я навчилася запам’ятовувати його доручення, впорядковуючи їх у своїй голові, бо спочатку оце все я непомітно записувала на диктофон у телефоні.

Швидко виконую розпорядження, заходжу з графіком у кабінет.

— Яно, Анни ще немає? Кави хочу. — говорить Вишенський, не відриваючи погляд від монітора.

Ну от, захотів нарешті кави випити, а я переживала.

Ясно, що ще нікого немає, адже робочий день розпочинається через 30 хвилин.

Неодноразово думала про звільнення та про те, чим саме можу займатися. Мені здається, що після цієї посади і ритму на роботі я зможу все. Але я не розумію, куди мені йти. Чи зможу я знайти роботу швидко? Чи відпустить Вишенський з хорошими рекомендаціями? Лякає невідомість.

Вдруге заходжу в кабінет боса з кавою, ставлю її на стіл.

— Чекаю договір, перекинь на пошту — надпиває. — Каву вариш препаскудну.

Це замість дякую.

Хотілося б відповісти, що варити каву — взагалі не мій обов’язок. Але я вже звикла до холодного тону і суворого виразу на обличчі боса.

Дивно, що зі своїми жінками Ярослав Олегович інший: лагідний, ніжний, терплячий до їхніх примх.

Зараз Вишенський у стосунках з Ілоною — довгоногою, «тюнінгованою» блондинкою.

За всіма сучасними стандартами краси жінка дуже красива і яскрава. З тих, на яких хочеться дивитися довго і яких неможливо не помітити серед натовпу.

Такі красуні вміють себе подати і знають собі ціну.

Мені б таке вміння.

— Яно, привітик! Я сьогодні раніше приїхала на роботу. Помітила авто Ярослава Олеговича на паркінгу. Ви з ним ранні пташки… — тоненький голос секретарки Ані роздається в приймальній.

— Доброго ранку, — відповідаю, ледве окинувши її поглядом.

Анна працює секретаркою півроку. Виглядає юною, милою, з великими сірими очима і довгими віями. Добре справляється з обов’язками, варить смачну каву, ввічлива, приємна.

За останні два роки в компанії змінилося п’ять секретарок. Одна пролила гарячу каву на шефа при мені — той повільно підняв перекошене обличчя і тихо сказав: «Геть». Того ж дня вона звільнилась.

Анна затрималась найдовше.

До обіду ми з Анею працюємо, отримуючи розпорядження. Перед очима літають блискучі цятки.

До нас залітає Вірочка з бухгалтерії — любителька гарячих пиріжків і пліток:

— Дівчата! Що я дізналася! — починає вона тараторити.— Вікторович іде на пенсію, а замість нього наш бос призначає гарнюнього, молодого й холостого. Він уже в офісі! А ще! Ви бачили, мимра-Ілона виклала нове відео в Інсті?

Я різко піднімаюся, беру сумку і йду на обід. Роботи купа, боюся знову пропустити прийом їжі. Щиро заздрю тим, хто знаходить час не лише на особисті стосунки, а й на вічне обговорення чужих.

Поки чекаю на ліфт, до нього підходить Ярослав. Мені здається, що я його наближення відчуваю раніше, ніж бачу. Треба було почекати, поки він першим піде на обід. Дивно, що не можу звикнути до Вишенського настільки, щоб не відчувати цього дивного мандражу поруч з ним.

Коли ми з босом заходимо в ліфт, до нас приєднується ще один чоловік. Він одразу звертається до Яра. З їхньої розмови я дізнаюсь, що це і є новий керівник відділу, про якого говорила Вірочка. Раптом ковзнув по мені масним поглядом і посміхнувся, демонструючи ямочки на щоках. Надто солоденький. А ще самовпевнений — це видно в кожному його русі:

— Які красиві в тебе тут працівниці.

Мені захотілось закотити очі. Говорити про людину в третій особі і в її присутності... Як я це «люблю». З усіх сил намагаюсь зберегти «покерфейс».

— Макс, у твоїх інтересах швидко влитись у всі справи фірми. На жінок у тебе буде час ввечері — сказав Яр.

— Та годі, не будь таким суворим. — знову переводить погляд на мене — Красунечко, чи дізнаюся я твоє імʼя?

І тепер вже обидва дивляться на мене: Макс із блиском у очах, Вишенський — з кам’яним обличчям.