Розділ 3.

- Будь ласка, ваше замовлення. Смачного.

- Дякую.

Дівчина з білявим волоссям взяла в руки замовлення, і покрокувала до свого столику. Зазвичай у цьому кафе, яке любила іноді відвідувати Кіра, було небагато відвідувачів, але місце мало свою атмосферу: ретро-музика, приємний дизайн та неймовірно смачна їжа – все це робило цей заклад одним з її найулюбленіших місць Києва. Проте, що найбільше подобалося Кірі в цьому закладі – це люди. Часто сюди приходили відвідувачі, які сидячи за сусідніми столиками розповідали щось неймовірно цікаве. І тому Кіра, попиваючи шоколадний коктейль, часто могла бути анонімним слухачем чужих розповідей. Це могли бути історії про перше кохання, розповіді про подорожі молодих людей і їх пригоди, розмови про кумедні життєві ситуації.

Сьогодні Кіра повинна була зустрітися тут з шкільною знайомою, яка от-от повинна була прийти. Дівчина сіла за столик, і глянула на свій телефон.

Оля: У місті затори, маршрутка досі стоїть

Оля: Трішки запізнюся(

Кіра: Все гаразд, я там, де зазвичай. Взяла нам нагетси.

Важко було встояти перед їжею, особливо коли ти ще не їла з самого ранку. П’ять хвилин тяжкої витримки і терпіння, і Кіра взяла свою порцію, розпочавши обід. У кафе сьогодні було небагато відвідувачів, поруч стояло декілька пустих столиків, на яких виднілися міні-вази з букетами квітів. На стіні з’явилося декілька нових картин, на одній з них було зображено невеличку терасу,  на якій сиділи двоє дівчат і весело сміялися, тримаючи в руках келихи з вином. Поки грала композиція «California Dreamin’» гурту The Mamas & The Papas, дівчина в черговий раз оглянула вінтажні вивіски та фотографії, що додавали свій стиль цьому закладу, на відвідувачів, які замовили собі різні десерти та напої, і щось перемовлялися між собою.

Сьогодні чомусь тут було особливо затишно, і не хотілося нікуди йти з цього місця. Але Кіра думала про те, що після зустрічі потрібно буде повернутися додому, щоб встигнути на додатковий урок з історії. Скоро повинне було відбутися ДПА, і часу було обмаль, щоб витрачати його на хоббі та посиденьки. Проте хотілося розвіятися, і в один несподіваний момент давня знайома написала Кірі, що у неї виникла певна ідея, яку вона намагається втілити в життя, і їй потрібна допомога. Про яку допомогу йшла мова, дівчина не розуміла, але з другого боку було дуже цікаво, про що йтиметься у сьогоднішній розмові.

Оля закінчила разом з Кірою школу малювання минулого року, і після завершення навчання дівчата час від часу підтримували контакт одна з одною. Востаннє, коли Кіра бачилася з Олею, дівчина розповідала, що почала вести свій блог, у якому йшлося про життя в місті, і що насправді результат ведення блогу не був таким втішним, яким вона собі уявляла.

«Я відчуваю себе нездарою. Кому цікавий цей Київ?» - одного разу жалілася вона, і Кіра радила не опускати руки, адже це був лише початок, проте судячи з філософії Олі, якщо успіх не приходить до тебе вчасно, то це не твоя справа.

«Але ж у тебе чудово виходить з малюванням. Може спробуй займатися чимось, що пов’язане з цим» - Кіра розуміла, що навряд чи зможе переконати подругу, але намагалася підтримати її і запропонувати їй інші варіанти для того, щоб віднайти себе в улюбленій справі.

Оля лише відмахнулася, і сказала, що малювання не приносить особливої користі у житті, а лише викликає у людини процес заспокоєння, і допомагає звільнитися від зайвих думок і виплеснути на волю свої фантазії.

«Я не зможу продавати свої картини чи малюнки, у мене не такий талант, як у моєї тітки. Я ж казала собі, що це вона віддала мене туди, бо мріє, що я також стану відомою художницею. Але це не те, чим я хочу займатись в майбутньому» - і на цьому тема була закрита, і з того часу Кіра не стала суперечити Олі, лише порадила робити так, як вона вважає за потрібне.

З часом Кіра навіть сама задумувалася над тим, ким вона бачить себе у майбутньому. Іноді дівчина уявляла себе художницею, іноді думала над тим, щоб почати писати, і можливо вона відкриє у собі талант письменника. А ще у Кіри виходило непогано фотографувати, навіть маленькі дрібниці. Було важко визначитися, до того ж їй було моторошно від думок, що саме їй доведеться обрати після закінчення школи, і як повернеться її життя.

А ще були постійні фантазії, які переслідували дівчину змалечку, немов прокляття, через яке їй було важко найти друзів. Кіра вважала себе дивачкою, яка замкнулася у собі, але водночас намагалася з усіх сил звільнити себе від зайвих думок, які не давали їй спокою, і робили її відстороненою від реального світу.

Їй було важко визнати, але іноді було так нестерпно спостерігати, як у її віці хлопці і дівчата збираються десь разом, йдуть шукати пригод, постійно знайомляться один з одним, у той час як вона боялася заговорити про себе, щоб не стати об’єктом насмішок через свою уяву. Саме тому Кіра одного дня вирішила відкинути усі свої фантазії раз і назавжди, і спробувати змінитися, щоб стати таким самим підлітком, як всі. І школа малювання стала першим кроком для змін, не стільки для навчання, скільки для того, щоб знайти собі друзів.

Кіра глянула, чи не отримала вона ще одне повідомлення. Оля не відписала нічого, проте у мессенджері висвітилося повідомлення від брата, і Кіра, прочитавши його, відсунула від себе девайс, продовжуючи їсти.