Розділ 31 - Останній дзвоник та передчуття літа

 Шкільне подвір’я було залите яскравим травневим сонцем. У повітрі стояв солодкий аромат півоній та липи, а всюди миготіли білі сорочки, вишиванки та яскраві стрічки випускників. Але для 10-А це свято було особливим - вони вже не малі діти, але ще й не на «фінішній» прямій. Вони були десь посередині, у тому золотому часі, коли іспити здаються ще чимось далеким.
Єва стояла у колі друзів, тримаючи в руках букет квітів для Софії Степанівни. Вона розглядала своїх однокласників і ловила себе на думці, що щаслива бути поряд з ними.
-Офіційно оголошую: ми вижили в десятому класі! - вигукнула Аліса, коли урочиста лінійка закінчилася і пролунав той самий дзвоник. - Попереду три місяці без фізики, без математики, без тестів, контрольних і  надокучливих домашніх завдань! 
-Так, і я хочу нарешті закінчити ту серію лісових пейзажів, яку почала в поході, - промовила Єва. - А ще - ми просто зобов'язані хоча б кілька разів вибратися на пікнік.
Повільно крокуючи знайомою алеєю, друзі на мить зупинилися біля старих каштанів. Сонце пробивалося крізь листя, малюючи золоті відблиски на їхніх обличчях.
-Знаєте, - раптом порушила тишу Аліса, обернувшись до всіх, - якби мені хтось сказав у вересні, що ми стоятимемо тут ось так, разом, я б не повірила.
Діма згідно кивнув.
- На початку року ми з тобою, Алісо, були самі по собі, занурені в навчання та плани. Рома взагалі здавався нам кимось із іншої планети, до якого не підступитися. А тебе, Єво... - він м’яко посміхнувся дівчині, - тебе взагалі ще не було в нашому житті.
Єва відчула, як всередині її наповнив клубок тепла. Вона згадала свій перший день у новій школі: страх бути чужою, незнайомі погляди однокласників і відчуття повної самотності.
- Я думала, що цей рік буде важким, - тихо зізналася вона. - Що я просто відсиджу його за останньою партою. А тепер... тепер я не уявляю свого життя без вас трьох.
Рома, який зазвичай не любив довгих сентиментальних розмов, цього разу не відвів погляду.
- А я взагалі нікого не хотів підпускати близько, - сказав він, і в його голосі почулася незвична щирість. - Мені здавалося, що краще бути самому. Але ви... ви просто зламали всі мої стіни. І я радий, що все обернулося саме так. Радий, що ми стали друзями.
Вони стояли мовчки кілька секунд, усвідомлюючи, наскільки випадкові події - одна новенька в класі, одна спільна пригода, одна поїздка - зв’язали їх докупи. Тепер вони були не просто «Діма з Алісою», «Рома» чи «новенька Єва». Вони були чимось цілісним.
- Ми - команда! - підсумувала Аліса. - І це найкращий підсумок десятого класу.
Вони нарешті рушили далі, сміючись і перебиваючи одне одного, обговорюючи літо. Попереду був цілий світ, але зараз найголовнішим було те, що вони йшли в нього не поодинці, а разом.