Розділ 29 - Стежками до лісового джерела

Після ранкових веселощів та фотосесії у вінках, учні нарешті зібралися. Олег Дмитрович, поправивши свій капелюх, дав команду:
-Беремо пляшки та гарний настрій. Наш маршрут - заповідне джерело.
Дорога до джерела виявилася справжньою випробувальною трасою. Стежка то проходила через низькі гілки дубів, то губилася серед високої папороті. Корені дерев посеред стежки також ставали на заваді.
- Відчуваю себе першовідкривачем, - зауважив Діма, обережно відсуваючи гілку ліщини. - Тільки замість мачете у мене – порожня пляшка з-під мінералки.
- Тобі пасує, - всміхнулася Єва, яка час від часу зупинялася, щоб сфотографувати гру світла на моху.
Софія Степанівна йшла попереду разом із групою учнів, і цей похід швидко перетворився на живу лекцію просто неба.
- Діти, подивіться на цей мох, - вона зупинилася біля старого поваленого дерева, вкритого пухнастим зеленим килимом. - Це не просто рослина, це ціла екосистема. Завдяки йому ліс утримує вологу навіть у найбільшу спеку. А, погляньте сюди! - вона вказала на дивну папороть у затінку. - Зверніть увагу на вологість ґрунту навколо. Природа сама себе кондиціонує, тому тут так легко дихати.
Не все, звісно, йшло гладко. Марина, яка відмовилася від своїх підборів на користь зручних кросівок, все одно була незадоволена.
-Хто взагалі вигадав ці лісові прогулянки? - стогнала вона, коли шлях став крутішим. - У мене вже ноги гудуть, а ми ще навіть не дійшли!
-Марино, дивись, яка квітка! - спробувала відволікти її Олена, показуючи на яскраву лісову орхідею.
-Квітка як квітка, - буркнула Марина, але все ж дістала телефон, щоб зробити фото.
Дорога ставала важчою. Стежка звузилася, перетворившись на вузьку доріжку над глибоким яром. Повітря стало вологішим і свіжішим. 
Марина йшла позаду, постійно обтрушуючи джинси.
-Хто б міг подумати, що в лісі стільки... природи! - буркнула вона, переступаючи через черговий корінь. - Мої кросівки вже ніколи не будуть такими, як раніше.
- Марино, розслабся та отримуй задоволення! - гукнула Аліса, яка енергійно крокувала попереду. - Дивись, який тут запах! Жодні парфуми світу так не пахнуть.
- Тут навіть звуки інші, не такі як в місті, - промовила Єва, вслухаючись до шурхоту листя.
По дорозі Вікторія Василівна, наче відчуваючи втому учнів, зупинилася біля невеликої галявини, порослої м’якими травами, і жестом покликала учнів ближче.
-А ви знаєте, що ми зараз йдемо по справжній аптеці, де немає черг і пластикових упаковок? - промовила Вікторія Василівна. - Ось цей подорожник - найкращий помічник, якщо хтось подряпався об гілку. А он там, - вона вказала на кущі дикої малини та липу, - справжні ліки від застуди. Природа не просто красива, вона турботлива, якщо знати, як з нею поводитися.
Трохи далі по стежці стався кумедний випадок. Артем, намагаючись вразити дівчат своєю спритністю, вирішив перестрибнути через невеликий розмитий рівчак, але не розрахував сили й приземлився прямо в м’який мул.
- Оце так стрибок! - розсміявся Стас, подаючи другові руку.
- Я просто перевіряв щільність ґрунту, про яку казала Софія Степанівна, -віджартувався замурзаний Артем, обтрушуючи штани під загальний регіт однокласників.
Невдовзі ліс розступився, і вони вийшли до невеликої кам'янистої заводи, де з-під скелі вибивалося джерело.
-Оце так... - прошепотів Діма.
Вода була неймовірно чистою, а навколишні скелі вкривав мох. Краса цього місця була настільки приголомшливою, що на мить усі забули про втому, про мозолі на ногах і про те, що ще годину тому вони скаржилися на довгий шлях.
-Алісо, поглянь, - промовила Єва, присідаючи біля джерела. - Вода наче рідке срібло.
Аліса обережно підійшла до краю, але цього разу була обачною. Вона просто занурила руки в холодний потік.
- Ого, вона крижана! - вигукнула вона. - Аж подих перехоплює.
Вікторія Василівна підійшла до дівчат і присіла поруч.
-Це джерело називають «Живим», - тихо сказала вона. - Старі люди кажуть, що той, хто вип'є з нього, знайде сили на весь рік. Але насправді секрет простий: чиста вода і цей ліс дають нам спокій, якого так бракує в місті.
Учні почали по черзі набирати воду в пляшки. Рома з Дімою змагалися, хто швидше наповнить бутлі для всього класу, а Аліса з дівчатами влаштували невелику «водну битву», розбризкуючи кілька крапель на друзів.
-Знаєте, що треба зробити? - загадково запитала Вікторія Василівна. - Залишити слід. Але не сміття, а символ. Давайте побудуємо свій знак - пірамідку з каміння. Нехай вона стоїть тут як знак того, що ви - 10-А, були тут і були щасливі.
Вони разом почали складати камінці один на одного, поки не вийшла акуратна вежа. Це стало їхньою спільною пам’яткою.
Коли всі втамували спрагу та наповнили запаси, Олег Дмитрович закликав усіх до повернення. Клас рушив назад до наметів, але тепер розмови стали тихішими. 
Після повернення від джерела табір ожив. Поки Вікторія Василівна розбирала зібрані трави, хлопці взялися за найважливішу місію - сушіння речей, адже після лісових пригод майже у кожного взуття чи шкарпетки потребували «реанімації»
Стас, який вирішив, що він - головний майстер вогню, розвісив свої шкарпетки на гілках прямо над полум'ям.
- Головне - правильна дистанція, - повчально казав він, задивившись на Олену, яка намагалася знайти щось у своєму рюкзаку.
Раптом табір наповнився дивним їдким запахом. Рома першим помітив неладне.
-Стасе, здається, твої шкарпетки вирішили здійснити самоспалення!
Всі обернулися: одна шкарпетка вже весело тліла, перетворюючись на попіл. Стас кинувся рятувати майно, але було пізно. Рома підняв на паличці те, що залишилося - обгорілу резинку з діркою.
-Вітаю, Стасе! - зареготав Рома. – Тепер у тебе від шкарпетки одна лиш назва.
-Це була моя улюблена пара! - бідкався Стас під спільний регіт класу.
Тим часом біля наметів розгорталася інша драма. Аліса з похмурим виглядом витрушувала все зі свого спальника.
- Хтось вкрав моє печиво! - оголосила вона. - Цілу пачку, яку я берегла на вечір. Артеме, це ти? У тебе підозріло задоволений вигляд!
- Та не брав я твого печива! - виправдовувався Артем.
Розслідування тривало хвилин десять, поки Діма, який спокійно спостерігав за цим, не підійшов до спальника Аліси.
-Алісо, а це що? - він витягнув пачку прямо з-під її спальника.
Аліса замовкла, а потім згадала:
-Ой... я ж вночі її туди поклала, щоб ніхто їх не вкрав. 
Щоб якось розрядити атмосферу «втрат», Рома та Артем вирішили вразити дівчат риболовлею. Оскільки вудок не було, вони оголосили полювання голими руками.
-Дивіться і вчіться, міські жителі, - Артем закатав штани й зайшов у воду, завмерши як чапля.
Рибина, досить велика й нахабна, пропливала зовсім поруч. Артем зробив різкий випад, але замість здобичі просто послизнувся на мокрому камені й пірнув обличчям у воду. Риба лише хвостиком махнула на прощання.
-Рибина щойно передала, що Артем - чудовий плавець, але мисливець із нього нікудишній, - пожартувала Аліса з берега.
Але справжньою подією вечора став волейбольний матч. Олег Дмитрович дістав м'яч, і територія між деревами перетворилася на спортивний майданчик.
-Ділимося на команди, -  гукнув він. – Хто в моїй команді, а хто з Вікторією Василівною?
Після коротких суперечок, нарешті розділилися на команди. Гра почалася.
-Ого, Вікторія Василівна, ви граєте професійно? - вигукнув Діма, ледь відбиваючи її подачу.
-Університетська збірна, - підморгнула вона, роблячи технічний пас Ромі.
 Гра була запеклою. Ті хто не грав, з усіх сил підтримували. Аліса кричала так, наче це був фінал Ліги чемпіонів. Рома вистрибував вище всіх, намагаючись поставити блок вчителю, а Єва з Дімою злагоджено тримали оборону.
Зрештою, перемогла дружба, бо м'яч залетів на високу сосну і там застряг.
Усі втомлені, але неймовірно щасливі, повалилися на траву. Це був той самий момент, коли вчителі перестали бути просто «суворими контролерами», а стали частиною їхньої великої  родини.
День пролетів непомітно: були й ігри в м'яч, і спільне приготування кулешу, і довгі розмови під час прогулянок лісом. Але найособливіший момент настав увечері.
Коли сонце сховалося за верхівками дерев, а табір затих, друзі зібралися на березі, подалі від галасливих однокласників. 
Вдивляючись у зоряне небо, кожен поринав у вирій власних мрій та думок. Це був особливий момент для кожного. Чумацький Шлях розтягнувся над ними білою смугою, нагадуючи про те, наскільки великим є світ навколо.
- Цікаво, де ми будемо через рік? - тихо запитала Єва, не зводячи очей з яскравої зірки на горизонті.
-  Головне, щоб ми так само разом дивилися на ті самі зорі, - відповів Рома.
- Я така рада, що ми вирушили у похід, - і своє додала Аліса.
Кожен відчував: цей похід - не просто шкільний захід, а пам'ять, яка зігріватиме їх ще дуже довго.