Розділ 27 - Похід

Друзі сиділа за столиком у їдальні, обговорюючи почуту новину. На уроці Софія Степанівна повідомила, що вони класом йдуть у похід до озера на три дні.
-Я з нетерпінням чекаю наступного тижня, - мовила Аліса.
-О, так. Я також, - підхопила Єва, - полюбляю походи. Класно придумали - піти в похід класом. Уявіть цю атмосферу: намети, вогнище, смажена їжа і зорі над нами.
-Головне, щоб дощу не було, а то все буде марно, - промовив Діма.
-Та, що ти, Дім, не навівай мокроти, - сказав Рома, - хоч, я не сильний фанат походів, але все таки не проти провести цей час з вами.
-Я вважаю, що похід – це чудовий варіант закінчення семестру, - сказала Єва.
-Як добре, що всі контрольні вже написані, - мовила Аліса. Травень – мій, майже, улюблений місяць, тому що далі літо, але через масу контрольних він перетворюється на якусь смугу випробувань.
І ось цей довгоочікуваний день настав. Рано-вранці біля великого екскурсійного автобуса зібралася юрба учнів, навантажених величезними рюкзаками з карематами та провізією. Поруч стояли вчителі, які зголосилися супроводжувати учнів: Вікторія Василівна, Софія Степанівна та вчитель фізкультури Олег Дмитрович. Всі чекали на тих, хто запізнювався.
-Алісо, ти надіюся не додумалася взяти із собою плойку чи фен? – запитала Єва.
-Звісно ні. Я ж чудово знаю, що в лісі на деревах розетки не ростуть і електрики там не буде.
-У сенсі... як це не буде електрики й електроприладів? – почувся голос Марини, яка якраз підійшла до автобуса і з великою валізою.
-Ось так. Ці три дні у нас буде без електрики, - мовила Єва.
-А навіщо ти взагалі із собою валізу притягла? - здивовано округлила очі Аліса. – Що ти туди примудрилася напакувати для лісу?
-Найважливіше.
-Марино, - почувся голос Софія Степанівни, -  я не думаю, що тобі буде зручно тягти валізу по лісових стежках. Давай найважливіше речі перекладемо у сумку.
-Та в мене там лише найнеобхідніше: фен, бальзами, креми, чотири сукні… Все, щоб виглядати неймовірно.
-Марино, зрозумій, намет і фен - речі несумісні. Тобі все це там просто не знадобиться, - м'яко, але наполегливо сказала вчителька. 
-Марино, ми йдемо у похід, а не на показ мод, - промовила Аліса.
-Але ж у мене немає сумки, щоб перекласти речі, - сказала Марина.
-У мене є, не переживай, - промовила Софія Степанівна. – Я взяла пару дорожніх сумок для тих у кого немає.
Нарешті, розібравшись із валізою Марини та владнавши всі організаційні питання, клас галасливо завантажився в автобус. Спершу вони довго їхали трасою, а потім транспорт висадив їх біля узлісся, звідки починався маршрут пішки.
Дорога була виснажливою, особливо для тих, хто не звик до довгих прогулянок. З кожним кроком рюкзаки ставили ще важчими, а сонце припікало дужче.
-А! – почувся крик Марини. – Заберіть це чудовисько з мене! – вона почала вимахувати руками і тупцювати на місці.
-Марино, заспокойся! – сказала Вікторія Василівна, підійшовши до Марини. І через пару секунд на долоні вчительки сиділо сонечко, яке вона зняла з Марининого волосся. Вчителька легенько дмухнула на комаху, і та полетіла геть.
-Стільки переполоху зробити через якусь комашку, - сказав Діма.
-Вона не ти, - промовила Аліса. - Ти ж знаєш, яка вона недолюблює будь-яку живність.
-Я взагалі здивована, чому вона погодилася піти у похід, - сказала Єва.
-Ой, її батьки вмовили. Ну й подруга її, Олена, теж пішла, от Марина й вирішила не відставати від колективу.
Компанія трохи відірвалася вперед від основної частини класу. Скориставшись цим, Рома таємниче притишив голос:
-Хочете новину? – зненацька запитав він.
-Давай, - сказав Діма.
-Звісно. Що за новина? – мовила Аліса.
-Мій дорогий дядечко, схоже, знайшов своє кохання, - з усмішкою мовив Рома.
-Що?! – вигукнула Аліса – Невже? І хто це?
-Ви не повірите, - сказав Рома, - я й сам був здивований, коли дізнався. 
-І хто ж ця щасливиця?
-Це… Вікторія Василівна.
-Ти серйозно? – здивовано запитав Діма. – Ти про нашу Вікторію Василівну? 
-Так.
-Та невже? – сказала Аліса, здивовано дивлячись на Рому. – І коли це твоєму дядечку почала подобатися Вікторія Василівна?
-Виявляється, що він одного разу їй допоміг, коли у неї були проблеми із машиною. Це було ще в кінці лютого. Так вони і познайомилися. Потім перетиналися у школі, коли були батьківські збори. Вона виявляється йому відразу сподобалася. Вони пару разів потім навіть обідали разом в кафе. Тепер то я зрозумів, чому він так розпитував про неї у мене. Але це ще не все…
-Не томи. Все розповідай, – мовила Аліса.
-Учора ввечері він нарешті наважився і освідчився їй у своїх почуттях. І це взаємно! Тож тепер вони офіційно зустрічаються. Як виявилося, Вікторії Василівна також не байдужа до мого дядька.
-Ого! Аж не віриться, - сказала Єва. – Це ж чудово!
-Можливо зовсім скоро вона для тебе стане не лише вчителькою, - промовила, хитро усміхнувшись, Аліса, - а й тіткою.
-Тільки прошу, не розбазікай по всій школі, - промовив Рома, дивлячись на Алісу. – Вони лише почали зустрічатися. 
-Ну й ти даєш, - нарешті сказав Діма. - Що ти ж раніше нам про це не розповів?
-Та я й сам лише вчора дізнався.
-Але ж ти не проти таких подій? – запитав Діма.
-Звісно. Я лише за. Дядько заслуговує на щастя, а Вікторія Василівна насправді дуже класна.
Нарешті показалося озеро, вигляд навколо був неймовірний. Клас одразу ж розділився на групи, і кожен зайнявся своїми обов'язками. Хлопці разом з Олегом Дмитровичем взялися розвантажувати інвентар та розкладати намети. А дівчата під керівництвом Вікторії Василівни та Софії Степанівни взялися облаштовувати місце для вогнища, щоб швиденько приготувати щось поїсти після важкої дороги. За пів години вогонь уже весело палахкотів, а над ним підвісили великий казан із водою. Частина дівчат розклала на покривалі продукти, нарізаючи свіжі овочі на салат та роблячи бутерброди.
-Тут так гарно, - промовила Єва.
-Ага, краса неймовірна, - сказала Аліса, жуючи кусок огірка. - Буде тобі що малювати.
-Дівчата, як у вас із приготуванням? – підійшовши, запитав Рома. – Я уже добряче зголоднів.
-У нас майже все готова. Тільки каша ще доварюється, – промовила Аліса.
-Ви бачили, як Стас ледь не психанув, коли його намет звалився прямо в той момент, коли він забивав останній кілок?
-Ага. Я думала, що він завиє від злості та Олег Дмитрович прийшов йому на допомогу.
Вечір приніс із собою особливу, магічну атмосферу. Коли на ліс опустилися густі сутінки, а на темному небі одна за одною почали спалахувати перші яскраві зорі, всі зібралися в щільне коло біля багаття. Діма, взявши гітару, награвав спокійну мелодію. Вчителі відкрили кілька великих пачок маршмелоу і роздали учням. Підлітки, сміючись і штовхаючись, нанизували білі солодощі на довгі дерев'яні палички та смажили їх над вогнем. Тріск дров, солодкий запах підсмаженого маршмелоу, тихий шепіт озера та м'яка музика Діми об'єднали клас так, як не об'єднував жоден шкільний урок.