Розділ 24 - Посиденьки в Роми

Коли друзі галасливою юрбою виходили зі школи, Рома, закинувши рюкзак на одне плече, зупинився біля воріт.
- Дімо, ти сьогодні вільний? – запитав він, зиркнувши на друга.
- Так, а що? Є ідеї?
- Давай після уроків до мене. Порубаємося в приставку. А то я зазвичай у тебе зависаю, пора вже і совість мати. 
- О, я тільки за.
- А можна ми також прийдемо? – попросилася Аліса, хапаючи Єву за руку, як співучасницю прохання. - Ми теж хочемо подивитися, як живе наш головний боксер школи.
Рома на мить замислився, а потім ледь помітно усміхнувся:
-Звісно, приходьте, якщо планів немає. До того ж, сьогодні мій дядько обіцяв повернутися з роботи раніше. Заодно і познайомитеся.
 Невдовзі четвірка вже стояла на порозі Роминої квартири. Коли вони зайшли до його кімнати, Діма від подиву аж присвиснув, оглядаючи простір.
-Ромо, та у тебе не кімната, а справжній спортзал, - зауважив він.
Кімната й справді була максимально функціональною: у кутку висів масивний турнік, поруч стояла бігова доріжка, а вздовж стіни вишикувалися гантелі різної ваги. Центром «композиції» була важка боксерська груша, яка бачила чимало тренувань, а на полицях лежали шкіряні рукавички та нагородні кубки.
-Дядько має прийти з хвилини на хвилину, - мовив Рома.
І справді, невдовзі почувся звук ключа в замку.
-Ромо, я вдома! У нас що, гості? - пролунав басовитий вигук з порогу.
Рома вийшов назустріч і гукнув у відповідь:
- Так! Це ті самі друзі, про яких я тобі розповідав. Заходь, познайомишся особисто.
 До кімнати зайшов чоловік тридцяти двох років - високий, широкоплечий. Він був дивовижно схожий на Рому, тільки з більш спокійним поглядом і короткою, акуратною стрижкою «фейд». Він окинув компанію доброзичливим поглядом і щиро посміхнувся.
-О, так ось ви які, - промовив він. – Що ж давайте знайомитися. Мене звати Богдан. Ти, судячи з розповідей Роми, Діма? – запитав він, простягуючи руку хлопчині.
-Так, - відповів той, міцно потиснувши долоню чоловіка.
-Я – Аліса, а це наша скромна Єва, - бадьоро представила Аліса.
-Приємно познайомитися, - промовив Богдан. - Знаєте, відколи Ромка почав з вами товаришувати, у ньому багато чого змінилося на краще. Став... як би це сказати... живішим. Дякую вам за це.
-Та ми нічого такого не робили, - скромно мовила Єва, розглядаючи кубки на полиці. - Це Рома сам до нас потягнувся.
- Ой, не скромничай, - усміхнувся Богдан, сідаючи на край столу. - Друзі - це дзеркало. Якщо вони хороші, то і ти в них бачиш себе кращим.
Розмова зав’язалася миттєво. Богдан виявився чудовим співрозмовником: він не «читав нотації», а спілкувався з ними на рівних, жартував і цікавився їхніми планами. Проте Аліса не була б Алісою, якби не поставила питання, що крутилося у неї на язиці. 
- А чому ви досі неодружені? - зненацька запитала вона.
Єва штовхнула подругу ліктем у бік, густо почервонівши. Діма кумедно покашляв, а Рома просто закотив очі, мовляв: «Ну це ж Аліса, чого ще від неї чекати».
- Ну й прямота у тебе, Алісо! - засміявшись, мовив він. - Просто я ще не знайшов ту саму, з якою проведу залишок свого життя. А в таких справах поспішати не варто.
- А якщо ви її так і не знайдете? – не вгамовувалася Аліса.
- Житиму тоді холостяком. У мене є Рома, робота, мої переконання. Але я вірю, що кожна людина має свою половинку. Просто деякі маршрути довші за інші.
Поки Діма з Ромою, озброївшись джойстиками, поринули у віртуальний світ, дівчата вирішили не гаяти часу. З кімнати хлопців долинав азартний вигук Роми: «Хто так грає?!», на що Діма спокійно відказував: «Зате моя стратегія працює, дивись на табло».
Аліса, почувши приємний аромат із кухні, підштовхнула Єву до дверей.
-Богдане, а що це у вас так смачно пахне? - зазирнула вона на кухню.
Богдан якраз стояв біля плити, вправно нарізаючи овочі.

-О, розвідка прийшла, - засміявся він. - Вирішив приготувати свою коронну печеню з м'ясом. Чоловіча вечеря, так би мовити.
- А можна ми вам допоможемо? - запропонувала Єва. - Нас двоє, робота швидше піде.
- Ну, від допомоги не відмовлюся, - Богдан з готовністю простягнув Єві чистий ніж і дерев'яну дошку. - Чисть картоплю, а Аліса нехай займеться салатом.
Робота закипіла. Аліса, енергійно нарізала капусту, продовжуючи «допит»:
- То ви кажете, що Рома змінився? То яким же тоді він був раніше? Ну, до нас? 
Богдан на мить замислився, перемішуючи м'ясо.
-Знаєте... спершу він був як зачинена фортеця. Після того, що сталося з його батьками, він наче на деякий час вимкнув емоції. Залишив тільки спорт, школу і суцільне мовчання вдома. Здавалося, він взагалі нікого не підпускав у своє життя, боявся знову відчути біль. Я, чесно кажучи, вже почав хвилюватися, чи не забув він, як це просто дружити й радіти життю.
- А тепер? - запитала Єва.
- А тепер він приходить додому і розповідає про ваші посиденьки, про те, що ви разом зробили чи куди ходили, про те, як Діма знову щось розумне сказав, - Богдан тепло посміхнувся. - Ви витягли його з тієї захисної мушлі.
- Богдане... а як ви з ним тоді справлялися? Ну, на самому початку? 
- Важко було. Він взагалі не плакав, розумієте? Усе тримав у собі. Я йому іграшки купував, на атракціони возив, а він дивиться на мене вовченям і мовчить. А знаєте, що нас врятувало? Спорт. Я привів його в зал, дав рукавички й сказав: «Бий грушу, Ромка. Бий, скільки є сили». Він бив, поки не впав від утоми. І от тоді його вперше прорвало - розплакався, обійняв мене... З того дня ми стали командою.
- А ви? Вам не сумно самому виховувати такого впертого племінника? - запитала Аліса, заправляючи салат олією.
-  Буває непросто, - зізнався Богдан. - Але Ромка - золотий хлопець. Він надійний. На нього завжди можна покластися. Ми з ним як одна команда. Хоча жіночої руки в цьому домі таки не вистачає... самі бачите, навіть фіранки Рома вибирав - суто «чоловічого» сірого кольору.
Дівчата дружно засміялися.
- Нічого, ми це виправимо! - бадьоро заявила Аліса. - Наступного разу принесемо вам щось яскравіше.
За пів години стіл був накритий. Вечеря вийшла неймовірною: гаряча печеня, свіжий салат і теплий чай. Хлопці, відірвавшись від екрана (Діма таки виграв з рахунком 2:1), приєдналися до компанії.
- Ого, оце бенкет! - вигукнув Рома, дивлячись на стіл. - Дядьку, ти перевершив себе.
- Це не я, це твої подруги, - Богдан підморгнув дівчатам. - Без них я б ще годину порався.
Вечір закінчився довгими розмовами на кухні. Богдан розповідав кумедні історії з роботи, Рома з Дімою сперечалися про тактику в іграх, а Аліса з Євою просто насолоджувалися цією незвичною, але такою щирою атмосферою «чоловічого дому», який на один вечір став трішки світлішим.
Коли друзі вже стояли на порозі, Богдан затримав їх на мить:
- Заходьте частіше. Двері мого дому для вас завжди відчинені. Ромі потрібні такі люди поруч. Та й і мені з вами цікаво.
Йдучи вечірньою вулицею, Аліса прошепотіла Єві:
-Знаєш, Богдан крутий. Тепер зрозуміло, в кого наш Рома такий.
Єва лише кивнула, міцніше перехоплюючи ручку сумки. Вона відчувала, що сьогодні вони стали ще ближчими. Тепер Рома не був для них просто однокласником - вони побачили його коріння, його силу і його вразливість.