Розділ 19 - Шкільні будні

Зимові канікули минули швидко і знову почалася пора навчання. Але цього разу зміни почали відбуватися не лише в колі друзів, а й у самому ритмі шкільного життя.
- Ви чули? У нас сьогодні географія, і, кажуть, замість Анастасії Семенівни буде хтось інший! - Аліса влетіла до класу, ледь не збивши Діму, який якраз намагався зосередитися на конспекті.
- Це правда?! – вигукнув Артем, відриваючись від телефону.
-Так, щойно сама чула, як це Софія Степанівна говорила Марії Іванівні. Кажуть нова вчителька молода.
-А що ж із Анастасією Семенівною? Невже вона йде зі школи? – запитала Олена.
-Схоже на те. Чула, ніби вона переїжджає, точно не знаю. Але головне не це. Головне - хто прийде замість неї.
Коли пролунав дзвоник, клас затих в очікуванні. Двері відчинилися, і до кабінету енергійно зайшла жінка. На вигляд їй було близько тридцяти років. Стильний діловий костюм, зібране у високий хвіст волосся і, що найголовніше, - щира, відкрита посмішка, якої кабінет географії не бачив роками.
-Доброго дня, десятикласники! - голос був приємним і впевненим. - Мене звати Вікторія Василівна. З цього семестру ми вивчатимемо світ разом. Моя мета - не завалити вас контурними картами, а зробити так, щоб ви розуміли, як працює наша планета за межами підручників. Давайте розпочнемо з того, що кожен з вас назве своє ім'я і розповість пару речень про себе, щоб я могла краще з вами познайомитися.
Вікторія Василівна відразу сподобалася всім: вона говорила з учнями як із дорослими, жартувала і явно горіла своєю справою. Коли черга дійшла до їхньої компанії, вона з цікавістю вислухала про боксерські успіхи Роми, інтелектуальні перемоги Діми, теніс Аліси та художній талант Єви.
Наступні сорок хвилин минули як одна мить. Вікторія Василівна не ходила поміж рядами з указкою і похмурим виглядом. Вона емоційно розповідала про свої власні подорожі, показувала кумедні тревел-відео і, здавалося, знала відповідь на будь-яке дивне питання. Коли пролунав дзвоник, ніхто не поспішав, щоб збирати рюкзаки.
-   Наступного разу попрацюємо в командах, - посміхнулася вчителька, вимикаючи проектор. - І перше правило моїх уроків: помилятися - це нормально. Не знати чогось - теж нормально. Головне - пробувати і думати. На все добре, відпочивайте!
На перерві, коли друзі виходили з кабінету, Аліса промовила:
-Слухайте, вона просто неймовірна! Здається, цей семестр буде значно цікавішим, ніж ми думали!
-Мені подобається її підхід, - кивнула Єва. - Вона бачить у нас не просто учнів, а особистостей.
- І вона помітила, що ми спрацювалися, - додав Рома, закидаючи рюкзак на плече. - Каже: «Ви чудова команда».
У коридорі до них підійшла Софія Степанівна, тримаючи в руках якісь папери.
- Єво, на хвилинку, - гукнула вона дівчину. - Чи могла б ти разом із дівчатами з паралельного класу, які теж гарно малюють, розфарбувати великі плакати до Дня святого Валентина? Нам потрібно прикрасити хол до свята закоханих, а на твій талант уся школа сподівається.
- Звісно, Софіє Степанівно, я з радістю допоможу, - погодилася Єва.
Наступним за розкладом був урок історії. У кабінеті панувала тиша, порушувана лише монотонним голосом вчительки, яка розповідала про події минулого століття. Надворі знову кружляв сніг, навіюючи сонливість.
 Єва, підперши щоку рукою, задумливо вимальовувала сердечка на полях зошита. Аліса поряд нудьгувала, крутячи ручку в пальцях, намагаючись вслухатися в тему уроку. Діма ж щось зосереджено занотовував.
Як зненацька голос Марії Іванівни перервався гучним гуркотом. Від несподіванки Єва з Алісою аж здригнулися. Весь клас інстинктивно обернувся в бік шуму.
Як виявилося, на підлозі лежав Рома. Він, гойднувшись на ніжках стільця, не втримався і просто звалився з нього.
- Кам’янецький! - почувся обурений вигук Марії Іванівни. - Ти що, вирішив перевірити міцність наших шкільних меблів?
Клас вибухнув голосним сміхом. Рома, червоний як рак, швидко підвівся, потираючи забитий лікоть, і почав ставити стілець на місце.
- Вибачте, Маріє Іванівно, - зніяковіло пробурмотів він, намагаючись зберегти серйозний вигляд. - Стілець... підкосився. Бракований якийсь.
- Стілець у нього бракований! - похитала головою вчителька, хоча в її очах теж проблиснула іскорка сміху.