Розділ 16 - Відлуння гри та відверта розмова

Новини школою розлітаються швидко. І наступного ранку про перемогу з баскетболу більшості було вже відомо. Також ходили чутки, що з поля винесли одного з ключових гравців.
Діма першим перестрів Рому в коридорі й відразу помітив синяк у нього на носі.
-Бачу, тобі добре дісталося, - промовив Діма. - Перемога далася тобі «з боєм».
-Це точно, - сказав Рома.
-Ого, Ромо! Ти що, змагався з самим... - Аліса замовкла, розглядаючи пошкодження. - Слухай, я хотіла пожартувати, але вигляд у тебе справді не дуже. 
Ще з далеку Єва помітила їх і, посміхнувшись, попрямувала до друзів. Та коли вона підійшла ближче і побачила Рому, вираз її обличчя з усміхненого став здивований і наляканий.
-Ромо, що з тобою? Що ж ти мені нічого про це не написав? Я лиш отримала повідомлення: «Ми виграли. Все ок». Я ж не для того тобі бажала удачі, щоб сьогодні бачити тебе з розбитим носом.
-Схоже, вчора удача була не на моєму боці, - мовив Рома. 

-Добре, що ви все ж виграли, - промовила Аліса. - Твій бійційський дух не підвів.

-Шкода тільки, що це не я докінчив гру. Але я задоволегий командою. Вони не підвели.
***
Після уроків Єва з Ромою відправилися у один із куточків бібліотеки, щоб поговорити.
- Ромо, ми ж не бачилися стільки років. Розкажи мені... що сталося після того, як я поїхала? Я хотіла б, щоб ти мені про це розповів не по телефону, а лицем до лиця, тому я й позвала тебе сюди.
Рома важко зітхнув. Він довго дивився на свої руки, збираючись із думками.
-Знаєш, я довго не міг звикнути, що тебе немає поруч. Все чекав, що ти вибіжиш із під'їзду в тій своїй жовтій сукні. А через рік мої батьки теж вирішили переїхати. Робота, нові перспективи... Ми поїхали в іншу область. Там було все інакше.
Він зробив довгу паузу, і Єва помітила, як напружилися його плечі. 
-А п'ять років тому... сталася аварія, - промовив він далі глухим голосом. - Батьки не вижили. Я залишився один. Ну, майже один. Дядько Богдан - татів брат, не роздумуючи, забрав мене до себе сюди. Так я опинився в цьому місті.
У Єви перехопило подих.
-О, Ромо! Мені так шкода… Я навіть не уявляла, через що тобі довелося пройти самотужки.
-Усе вже нормалізувалося, - продовжив він. - Дядько Богдан став для мене справжньою опорою. Але досить про мене. Розкажи краще про себе.
-Моє минуле не таке трагічне, Ромо, - тихо почала Єва. - Порівняно з твоїм, воно взагалі не трагічне, але теж було сповнене прощань. Мій тато - інженер у фірмі. Через його роботу наше життя перетворилося на нескінченну череду валіз і коробок. Кожні два-три роки компанія відкривала новий об'єкт або потребувала спеціалістів в іншому місті, і тато приходив додому зі словами: «Збирайтеся, нас переводять».
Вона сумно посміхнулася:
-Я навчилася не прив’язуватися до місць. Будувала навколо себе стіну з малюнків і книг, бо знала: скоро знову доведеться пакувати речі й казати «прощавай» черговому класу. Тільки-но я починала почуватися на своєму місці, як плани компанії знову все змінювали і нам знову доводилося переїжджати. Але ти... ти був тим, хто залишився в моїй пам’яті назавжди. В кожному новому місті, в кожній новій школі я мимоволі шукала когось, хто був би схожий на тебе. Шукала твою впевненість і той захист, який відчувала, коли була малою.
-Я згадував тебе, уявляючи, щоб було б якби ти  і твоє сонячне проміння були поряд у важкий період мого життя. Ти б була моєю підтримкою, яку я майже не мав у той час.
-Якби я могла бути поряд, я б не залишила тебе. Але тепер ми знову разом і я рада бачити тебе. Хоча, чесно кажучи, коли я тільки перевелася до вашого класу, ти здався мені трохи зарозумілим.

-Справді?

- Так! Але водночас мені чомусь хотілося дізнатися про тебе більше, потоваришувати. Було дивне відчуття, ніби ми вже десь бачилися. І, як виявилося, не дарма. Знаєш, у мене в кімнаті є особлива коробка. Я складаю туди пам'ятні речі з усіх міст, де ми жили. З багатьма людьми зв'язок уже втрачено, а от речі бережуть спогади. 
Рома раптом подався вперед, і в його погляді спалахнув той самий хлопчачий вогник із дитинства:
- То у тебе досі є той камінець, який я віддав тобі на удачу перед від'їздом?
-Так. І камінець, і той плетений браслетик. Пам’ятаєш наші браслети дружби?
-Звісно пам'ятаю, - відповів Рома, і його голос знову став м'яким. - Я свій теж зберіг.