Розділ 15 - Змагання з баскетболу

Рома не лише займався боксом, а й уже два роки був незмінним гравцем шкільної команди з баскетболу. Сьогодні на них чекали ключові змагання - виїзна гра у школі-суперників. Зібравши свою спортивну сумку, Рома вийшов із дому.
На вулиці його зустрів легкий сніг, що почав падати, вкриваючи землю тонким білим покривалом. У цей момент на його телефон надійшло повідомлення від Єви: «Удачі на змаганнях, я впевнена, ви переможете».
Усмішка осяяла його обличчя. Цей простий прояв турботи додав несподіваного тепла до передстартової напруги, надаючи йому рішучості. Натхненний, він вирушив до школи, де вже чекав автобус, готовий відвезти команду на гру.
Гра почалася різко. Пронизливий свисток судді дав старт. Перші хвилини були за командою Роми. Кидок за кидком, вони набирали очки, використовуючи швидкі комбінації. Рома відчував себе у своїй стихії: його зріст, швидкість і відчуття м'яча давали перевагу.
Біг, передача м'яча, скрип кросівок по підлозі, прискорене дихання - усе це об'єднувало молодих хлопців на цьому баскетбольному полі.
Минуло близько двадцяти хвилин напруженої гри, і ситуація змінилася. Команда суперника, граючи агресивно та точно, почала вигравати. Відчувалася загрозлива різниця. Настав час ризикувати.
Рома, відчуваючи зростаюче розчарування і бажання врятувати становище, кинувся в рішучий напад. Разом із ним проривалися його товариші по команді, Артем і Богдан. Інші крили суперників, намагаючись відкрити простір для передачі.
М'яч опинився у руках Тимура - одного з найшвидших захисників команди-суперника. Рома стояв між ним та їхнім кошиком. Тимур, побачивши, що час спливає, вирішив зробити ризиковану довгу передачу через усе поле.
Він кинув м'яч із неймовірною, майже лютою силою. Рома рвонув на перехоплення, але прорахувався, і м'яч великою силою прилетів точно йому в обличчя.
Від удару його голова відкинулася назад. Він похитнувся і, не втримавшись на вже ослаблих ногах, впав на підлогу. Гра зупинилася. З носа миттєво хлинула кров, яскравою плямою розтікаючись по світлій формі.
Першим, хто відреагував, був Тимур. Він не побіг святкувати передачу, а завмер на місці. На його обличчі застигла суміш здивування і жаху. Він не хотів завдати травми - це був лише ігровий момент, але наслідки виглядали моторошно. Він злякано втупився на нерухомого Рому.
До Роми миттєво кинулися його товариші по команді та тренер.
- Ромо, ти як? - почув він стурбований голос Артема.
- Головне, не втрачай свідомість, чуєш? - наполягав Богдан.
- Медсестру сюди! Швидше! – гукнув хтось з команди.
Тимур, який стояв за кілька метрів, нарешті поворухнувся. Опустивши голову, він розгублено прошепотів своїм: «Я не хотів... я випадково...».
Спершу перед очима Роми все поплило, біль був настільки нестерпним, що здавалося, ніби він ось-ось відключиться. Але минула лише хвилина, і відчуття почали повертатися. Картинка набула виразності. Рома важко задихав ротом, відчуваючи присмак крові. Він побачив над собою стурбовані обличчя команди, а трохи далі – блідого Тимура, який нервово переминався з ноги на ногу, опустивши руки.
Рома, стиснувши зуби від різкого болю, ледь чутно видихнув:
- Я... я в порядку.
Насправді він не був у порядку. Світ навколо все ще трохи хитався, але усвідомлення того, що він у такий важливий момент залишає команду, обпікало сильніше за розбитий ніс.
- Допоможіть мені, - прохрипів він, спираючись ліктем на паркет і намагаючись підвестися.
- Навіть не думай піднімати голову! - поруч миттєво опинився тренер, міцно, але обережно притиснувши його за плече назад до підлоги.

 - Лежи, Кам'янецький. Медсестра вже біжить. Твоя гра на сьогодні закінчена.