Розділ 14 - Спогади

 Галасливий і впевнений у собі в шкільних коридорах, Рома, переступаючи поріг дому, ставав зовсім іншим. Тут, у тиші квартири, його жартівливий вогник згасав, поступаючись місцем задумливості, а іноді - гострому почуттю самотності. Його дядько Богдан часто затримувався на роботі, особливо коли працював у другу зміну. Бувало, вони цілими днями не бачилися, залишаючи один одному лише короткі записки на холодильнику.
На кухні на Рому вже чекала вечеря, заздалегідь приготована дядьком. Богдан не був кулінаром, але готував по-чоловічому ситно й смачно.
Помивши руки, Рома сів їсти. Його досі не покидала думка про Єву. Одночасно було і легко, і важко повірити в те, що вона є тою маленькою дівчинкою, з якою він грався у дитинстві. Спогади нахлинули на нього раптово, наче тепла хвиля... 

***
Десять років тому…

-Ти чому такий похмурий? У тебе щось сталося? – запитала дівчинка у хлопчика, який сидів, похнюпившись, на лаві.
-Я загубив свій найкращий камінчик з колекції. Він був моїм улюбленим.
-Не сумуй. Давай разом знайдемо для твоєї колекції нові, ще кращі камінчики. Мене звати Єва. Але можеш звати мене Сонячним промінчиком, - усміхнувшись мовила дівчинка. – А як тебе звати?
-Рома.
-Я зватиму тебе Камінчиком. Ти не проти?
-Як хочеш.
-Домовилися. Тепер ми друзі. А щоб ти не сумував – тримай, - і вона простягнула йому цукерку.
-Дякую. Це моя улюблена.

Дитячий майданчик, залитий сонцем. Двоє дітей, не знаючи втоми, гасають навколо старої металевої гірки.
-Сонячний промінчик! Сонячний промінчик, дожини, дожини, – вигукував хлопчинка в синіх штанцях і сірій футболці, втікаючи від дівчинки в жовтім сукенці і довгими косичками.
-Наздожину! Своїм сяйвом осліплю! - сміялася вона, ледь перебираючи ногами. Хах… догнала…. Тепер ти наздоганяєш, Камінчику!
Захекавшись, вони впали на траву під старою липою. По небу повільно пропливали пухнасті білі хмари.
-Шкода, що хмаринки це не цукрова вата, - мрійливо мовила дівчинка, дивлячись угору. - Я б з’їла ту, що схожа на ведмедика.
-А зірочки не цукерочки? – доповнив хлопчик. – Ти завжди про це говориш, коли вечір настає.

Перший сніг випав зненацька, вкриваючи дитячий майданчик пухкою ковдрою. Малеча з усього двору ліпила сніговиків, але Рома та Єва вирішили створити щось особливе.
- У нього замість носа не буде моркви, - рішуче сказав Рома, дістаючи з глибокої кишені своєї куртки круглий гладенький камінець. - Це буде «Сніговий Лицар». Він охоронятиме наш двір, поки ми будемо вдома грітися.
- Класно ти придумав. Дивись, він тепер справжній король зими, - промовила Єва, обв’язавши шию сніговика шарфом.

-Дивись, яка велика! - вигукнув Рома, обводячи крейдою величезний контур на асфальті. - Це буде наша ракета. Ми полетимо на ній туди, де ніколи ще не  бували.
Єва, замурзана кольоровою крейдою, старанно малювала середину ракети та зірки навколо.
- А я намалюю нам космічну мапу, щоб ми не заблукали серед хмаринок, - серйозно відповіла вона. - Камінчику, тримай синю крейду, розфарбуй хвіст ракети, щоб вона була найшвидшою у дворі!
Того дня вони вірили, що весь світ належить їм, а звичайна крейда може відкрити двері до інших галактик.

Діти сиділи на гойдалці, але не було чути їхнього звичайного  сміху. Вони навіть не гойдалися, а просто сиділи.
-Мама відпустила мене не на довго, - промовила Єва. - Уже майже все спаковано. 
-Ти таки їдеш? – запитав Рома.
-Так, - сумно усміхнулася Єва.
-І що, ми більше не побачимося?
-Я не знаю.
-А з ким я тоді гратимуся?
-Знайдеш собі ще друзів.
-А не хочу, щоб ти їхала. Нам разом ж так весело. 
-Я також не сильно хочу їхати, але треба. Тато з мамою уже все вирішили. Тому я прийшла сюди в останній раз, щоб попрощатися з тобою.
-Тримай, - Рома простягнув їй камінчик з гарним візерунком. – Це тобі на удачу.
-Але це ж найкращий у твоїй колекції. Тобі не шкода віддавати його мені?
-Ні. Хай він тепер буде твій.
-Я берегтиму його, - сказала Єва, стискаючи камінчик у долоньці. – Ми обов’язково ще побачимося, тому не сумуй.

-Ромо, Єво, а ну ж бо зачекайте! - гукнула мама Єви, дістаючи з сумки фотоапарат. - Ви такі кумедні зараз, я мушу це засняти.
Діти якраз зупинилися біля старої металевої гірки, захекані від біганини. Рома був у своїй улюбленій кепці, а Єва - у жовтій сукенці.
-Станьте ближче один до одного! - командувала мама, налаштоввуючи камеру. - Увага, дивіться на мене! Зараз вилетить пташка! Три, два, один…
Клац!
Спалах на мить засліпив їх, і в цей короткий момент зафіксувалися дві пари сяючих очей.
- Покажи! - Єва першою підбігла до мами, щоб поглянути на фото.
- Вийшло просто чудово, - лагідно мовила мама, гладячи доньку по голові. - Ви тут такі справжні. Колись, як виростете, будете дивитися на це фото і згадувати, якими розбишаками були.
Рома підійшов ближче, заглядаючи через плече. Він тоді й подумати не міг, що цей невеликий прямокутник паперу стане найціннішим доказом їхньої історії через ціле десятиліття.

***
Саме в цей момент, Єва повернулася додому. Переступивши через поріг, вона відразу відчула запах свіжоспеченого печива.
-Я вдома! - вигукнула вона, скидаючи засніжені чоботи.
-Переодягайся, мий руки і сідай за стіл, - долинув до неї голос мами, що клопотала на кухні.
-Так смачно пахне. Я швидко, - відказала Єва. І побігла у свою кімнату.
Через пару хвилин Єва уже сиділа на кухні. Поряд сидів тато, а мама накладала всім приготовлену смакоту.
-Якась ти сьогодні збуджена, - зауважила мама, усміхнувшись. - Сталося щось особливе?
-О, мамо. Ти як завжди все помічаєш. Ти відгадала. Сьогодні дійсно дещо сталося. Я досі і здивована, і щаслива.
-І що ж це? – запитав голова сім'ї.
-Ти пам'ятаєш Камінчика? Того хлопчика, з яким я часто гралася у дитинстві, поки ми не переїхали.
-Звісно, - кивнула мама. - Пам'ятаю, як ти сумувала за ним перші роки, постійно питала, де він і чи не забув він тебе.
-А пам'ятаєте як я готувала спільний проєкт з Алісою, Ромою та Дімою? Я вам розповідала.
-Звісно. Як таке забудеш. Ти прийшла такою щасливою у той  день, коли ви здали проєкт на відмінно.
-Виявляється Рома і є тим хлопчиком, з яким я бавилася.
-Що?! Невже?! – вигукнув тато.
-Ти в цьому впевнена? Як ти про це дізналася? – підхопила мама, сідаючи поруч.
 Єва на одному диханні розповіла батькам про все: про дивне відчуття впізнавання, яке переслідувало її всю осінь, про родиму пляму на руці й про ту саму фотографію, яка сьогодні розставила крапки над «і». Батьки слухали затамувавши подих і були не менш вражені.
-Цікаво, якби не фото, скільки ще минуло б часу до того моменту,  як ми впізнали одне одного? – мовила Єва.
-Не можу сказати тобі щось на це, - відповів батько.
-Думаю рано чи пізно це сталося б, - сказала мама.