Розділ 13 - Фото з минулого

Частина друга: Зимова заметіль

Грудень впевнено вступив у свої права. За вікнами класу повільно кружляв густий лапатий сніг, затягуючи місто білою пеленою. Після уроків у кабінеті залишилося лише двоє - Єві та Ромі випало чергувати разом. 
У класі панувала тиша, порушувана лише шурхотом ганчірки та скрипом стільців. Закінчивши з прибиранням, Єва почала збирати речі. Коли вона потягнулася за своїм улюбленим скетчбуком, той невдало вислизнув із рук, і на підлогу випало кілька фотографій. Рома, який проходив повз, збираючись уже покинути клас, нахилився, щоб допомогти. Його погляд зупинився на одній із них. На ній було зображено хлопчика і дівчинка років шести, які стояли біля дитячого майданчика. 
- Це ти на фото? – запитав Рома, не зводячи очей із зображення. Його голос раптом став незвично тихим.
- Так, це я, - Єва підійшла ближче, забираючи картку. - А цей хлопчинка поряд – мій найкращий друг дитинства. Хоч ми з ним товаришували не довго, так як мені довелося  потім переїхати, з ним у мене залишилося багато чудових спогадів. Пам’ятаю, він називав мене…
- Сонячний промінчик? - перебив її Рома, піднімаючи на неї погляд.
Єва застигла.
- То це дійсно ти? Камінчик! – вигукнула Єва.
- Схоже на те, - Рома ледь помітно посміхнувся. - І давно ти про це здогадалася?
- По-справжньому лише зараз. Хоча... коли я випадково побачила ту родимку на твоїй руці, в мене з'явилися підозри. Я почала догадуватися, що можливо ти той самий, з ким я гралася у дитинстві. І як бачиш, це виявилося правдою.
- Я тепер розумію, чому твоя посмішка мені видалася такою знайомою. Цей ж сяюча посмішка Сонячного промінчика. Не думав, що ми колись ще зустрінемося.
Вони стояли мовчки, навпроти одне одного і лише посміхалися. Обоє були здивовані цій неймовірній випадковості. Це була не просто зустріч, це був немов подарунок - повернення друга дитинства.
***
-Алісо! – вигукнула Єва у телефон, її тон був вищий, ніж зазвичай.
Вона відразу подзвонила до неї, як тільки вибігла зі школи.
-Що? – голос Єви викликав у Аліси напруження. - Ти де? Чому ти кричиш?
-Я знайшла його! - із захопленням в голосі сказала вона, кружляючи на місці мов сніжинка. - Весь цей час він був прямо перед моїми очима, а я не впізнала його... Це просто неймовірно!
-Про кого ти? Хто був близько? Єва, заспокойся і поясни!
-Про Камінчика. Ти розумієш? Камінчик, про якого я тобі розповідала.
-Що? Ти зараз серйозно? І хто це? Ну, скажи!
-Рома… Це Рома Кам’янецький.
Аліса замовкла. У трубці запанувала тиша.
-Ти… ти серйозно? Рома? – нарешті, здивовано мовила Аліса. – То він не просто «Камінець», а твій Камінчик. Оце так поворот! Слухай, а як ми раніше не додумалися? Прізвище ж буквально кричало про це!
-То він виріс, Алісо. Він став таким великим, серйозним, часом навіть колючим. Зовсім не схожим на того малого.
-Як це сталося? Як ти про це дізналася?  - з цікавістю запитала подруга.
-Все завдяки фотографії.
-Якій?
-Там, ми малі стоїмо на дитячому майданчику.
-Це та, яку ти мені колись показувала?
-Так.
-Це просто неймовірно. Подумати тільки. Єво, це ж як у кіно! Я просто не можу в це повірити.
-Я також.
Єва йшла засніженою вулицею, і їй здавалося, що холод зовсім не торкається її. Вона нарешті знайшла свою таємницю…