Розділ 7 - Комікси та Камінчик

Через пару днів, після чергової короткої, але напруженої проєктної зустрічі, Аліса завітала до Єви в гості.
- У тебе просто неймовірна кімната, - сказала Аліса із захопленням в голосі, оглядаючи Євину кімнату.
- Дякую за комплімент. Це мій власний всесвіт, - посміхнулася Єва.
- Я навіть не думала, що ти прямо настільки любиш малювати. 
Кімната була наповнена світлом і творчим безладом. На стінах висіли картини в тонких рамах, а робочий стіл був завалений блокнотами, альбомами та нескінченною кількістю маркерів, лінерів і олівців.
- Ти говорила, що малюєш комікс, покажеш? 
- Якщо тобі цікаво, звичайно.
- Дуже цікаво.
- Що ж, - мовила Єва, сідаючи на підлогу біля невисокого столика, - у мене є пару блокнотів для цього. Ось цей - для ескізів. Цей я постійно ношу із собою, замальовуючи різні ілюстрації із життя і не тільки, ти ж напевно бачила.  А ось цей, жовтий - для основного сюжету.
- Ого, в тебе прямо цілий сюжет. І про що?
- Зараз і покажу, і розкажу. Сідай зручніше. Давай почнемо з цього.
- Дівчатка, а я вам фрукти принесла, - сказала Олена Олексіївна, зайшовши у кімнату. У руках вона тримала тарілку, на якій красувалися нарізані банани, ківі, персики та дольки мандаринів.
- О, дякую, мамо! - посміхнулася Єва, беручи тарілку з маминих рук.
- Дякую, Олено Олексіївно, - ввічливо промовила Аліса.
- Та що ти, Алісо, називай мене просто Оленою. Ви тут спілкуйтеся, а я у магазин. Буду пізніше.
- О, мої улюблені персики, - беручи кусочок з тарілки, мовила Аліса.

- А я більше мандаринки полюбляю. Дивись, цей альбом я почала, коли була малою.
- Як гарно. Та у тебе талант! Давно малюєш?
- Та з самого дитинства. Років, десь з п’яти.
- Нічого собі! Це ж близько десяти років уже.
- Майже 11, якщо бути точніше. Чотири роки я ходила у художню школу, та й сама багато малювала. І досі малюю. А рік тому, я спробувала малювати у вигляді комікса. І мені сподобалося. Спершу це просто були якісь моменти із книг, фільмів чи якихось вигаданих ситуацій. А потім, я вирішила намалювати уже суцільний із певним сюжетом. Ось, бери цей блокнот, оцінюй.
Аліса заінтриговано взяла жовтий блокнот. На сторінках були зображені двоє дітей, що гралися в пісочниці, бігали під дощем, каталися на велосипедах і ділили одну на двох шоколадку.
- Які милі… Це історія про хлопчика і дівчинку?
- Так.
- І як їх звуть?
- Це Зоя і Марк.
- І як ти придумала сюжет?
- Це насправді доволі цікаво, тому що це не просто вигадка. Більшість моментів - із мого власного дитинства.
- То це ти себе маленьку намалювала?
- Можна і так сказати. Тільки, я не саме себе змальовувала, а просто намалювала героїню, в якої буде моє дитинство.
- Круто ти придумала. А що тоді це за милий хлопчик на більшій половині малюнків?
Єва посміхнулася.
- Це найкращий друг мого дитинства… Камінчик. 
Аліса на мить завмерла з персиком у руці.
- Камінчик?
- Це його прізвисько, - пояснила Єва. - Ми одне одному дали прізвиська. Він був – Камінчик, а я… відгадаєш як називалася?
- А підказка?
- Це пов'язано із моїм прізвищем.
- Сонечко?
- Майже відгадала. Сонячний промінчик.
- А тобі пасує. Не лише через прізвище. Ти дійсно мов промінь сонечка, - щиро сказала Аліса.
- Дякую.
- І що, ви досі спілкуєтесь та товаришуєте?
- На жаль, ні. Ми познайомилися, коли нам було по п'ять. Дружили до семи років. А далі, я з сім’єю переїхала і ми з ним більше не бачилася.
- Шкода. А ви більше не приїжджали у ту місцевість?
- Пару разів, але я його там не зустріла. А потім виявилося, що він також переїхав.
- А як його справжнє ім'я? 
- Якщо чесно, я не пам'ятаю. Це було так давно. Та й ми майже не називали один одного по імені, частіше користувалися прізвиськами.
- Сумуєш за ним?
- Трохи. Спогади з ним, одні з найкращих у моєму дитинстві.
- Ти хотіла б його зустріти?
- Звичайно. Але навряд чи я його б впізнала. Скільки років минуло... А у тебе були такі друзі?
- Так. І мені пощастило не втратити зв'язок із ними. Я ж тебе знайомила з Дімою, ось він і є моїм другом дитинства.
- Ви з ним у школі познайомилися?
-  Раніше,  ще у садочку. Наші сім’ї проводили час разом, ось ми і влилися у життя одне одного. Потім ми пішли разом у школу, сиділи за однією партою більшу частину шкільних років. Так як він розумніший за мене, то допомагав мені із навчанням, а у свою чергу навчила його грати у теніс. Він грає на гітарі і у нього добре виходить, також любить читати. Ще у мене є подруга Поліна. Ми з нею також товаришуємо давно. Вона на два роки старша за мене і вже пішла навчатися по професії у інше місто, тому ми з нею рідко бачимося, і не так часто спілкуємося.
- Це так класно - мати когось поруч стільки років, - тихо промовила Єва. - Через постійні переїзди я часто втрачала друзів. Тільки звикнеш до людини - і знову коробки, вантажівка, нова школа...
Аліса обійняла Єву за плечі.
- Тепер у тебе є я. І зі мною тобі точно не буде сумно, обіцяю!
- Я рада, що мене посадили біля тебе і ми змогли знайти спільну мову. О, я ж ще колекціоную наліпки із жуйок. 
- Показуй, - усміхнулася Аліса.
Дівчата, занурені в розмови, і не помітили як швидко минув час. В цій кімнаті, серед коміксів та спогадів про Камінчика, народжувалася справжня дружба.