Розділ 4 - Художній гурток та старі страхи

- Єво, ти справді записалася у художній гурток? – запитала Аліса, коли вони йшли на останній урок.
- Так, мені не завадить. Буду ходити пару разів на тиждень.
- Круто. Прояви себе на повну, - сказала Аліса, подружньому похлопавши Єву по плечу. – Головне, щоб надихало.
Уроки минули швидко. Продзвенів дзвінок з останнього уроку і школярі, один за одним поспішали додому.
Поки Єва складала свої речі, Аліса та Діма чекали на неї в коридорі, притулившись до підвіконня.
- Дімо, ну от серйозно, - Аліса крутила на пальці пасмо рудого волосся, - мені здається, Єва занадто добра для нашої школи. Вона ж зовсім не бачить цих підводних каменів, інтриг... і нашого Кам'янецького. Боюся, він її образить своїми витівками, а вона навіть не зрозуміє, як захиститися.
- Єва не така проста, як тобі здається, Алісо, - спокійно відповів Діма. - У неї є внутрішній стрижень. І, можливо, саме вона та людина, яка зможе витримати характер Роми. У неї жодного страху, тільки цікавість, наче він - якась складна теорема.
- Ой, теорема! - хмикнула Аліса. - Рома - це не теорема, це стихійне лихо. До речі про лихо... якщо ти ще раз пропустиш тренування з тенісу через свої книжки чи гітару, тренер мене живцем з’їсть! 
- Спорт тренує тіло, Алісо, а музика – душу, - Діма подивився на подругу з легкою посмішкою. - Моїй душі потрібно було вивчити новий акорд. Це важливіше за подачу м'яча.
- Твої акорди не допоможуть нам виграти. Хоча... якщо ти зіграєш щось дуже сумне нашим суперникам прямо під час змагання, вони можуть розплакатися і здатися без бою. Це була б непогана тактика.
Діма лише тихо засміявся. У цей момент із класу вийшла Єва, міцно притискаючи до грудей свій скетчбук.
- О, ось і ти! - вигукнула Аліса, миттєво перемикаючись. - Ну що, готова йти творити шедеври в гуртку? Чи, може, таки зважишся змінити пензлик на ракетку?
- Шедеври не чекають, Алісо, - посміхнулася Єва. - Але дякую за пропозицію. Можливо, колись я прийду вас помалювати прямо під час гри.
- Тільки малюй мене з кращого боку! - гукнула Аліса, коли вони почали розходитися. - Побачимося завтра!
- Бувай! 
Єва прямувала коридором, тримаючи в руках скетчбук, з яким майже не розлучалася, бо завжди знаходилося те, що вона могла намалювати. Навколо було стільки сюжетів, які хотілося зупинити на папері. Опускаючись сходами, дівчина так замислилася над ідеєю нового малюнка, що не помітила постать попереду і врізалася в когось плечем.
- Обережніше, - почула вона басистий голос Роми. - Куди це ти летиш?
- У художній гурток.
- Художниця значить… - Рома хмикнув, і в його погляді зблиснула цікавість, яку він миттю приховав. - Зрозуміло. Тільки дивись під ноги, а то домалюєшся до синців.
У гурткові Єві сподобалося. Дівчата прийняли її тепло, атмосфера творчості заспокоювала. Проте, коли вона вийшла зі школи і попрямувала додому через парк, спокій миттю випарувався. Зненацька із-за дерев вибіг великий пес. Підбігши до Єви, він загарчав. Єва від несподіванки стрепенулася. І заціпеніла на місці від страху. В голові раптово сплинули спогади з дитинства: великий собака, розбиті коліна, гострий біль, плач…

«Прошу, йди звідси» - прошепотіла вона, відходячи назад.  Пальці здригнулися, і скетчбук разом з олівцями випав із рук на траву. 
Рома йшов в тому ж напрямку, що й Єва, насвистувавши якусь мелодію. Раптом він помітив, як Єва стоїть з острахом в  очах, а біля неї виляє великий пес. Він вирішив підійти.
- Гей, ти що боїшся собак? - запитав Рома, стаючи між нею і псом.
- Лише великих, - мовила Єва, - у мене просто неприємний досвід з дитинства щодо собак. На мене напав колись один, з тих пір я їх боюся. 
- Зрозуміло, насправді немає причини їх боятися. Просто потрібно знати як знайти до них підхід, - промовив він.
Він нагнувся, щоб підняти скетчбук, який впав розгорнутим. Легкий осінній вітерець тріпотів сторінки, і саме в цей момент Рома завмер. На розвороті була намальована фігура хлопця, який схилився біля кошенят.
Єва затамувала подих. Вона бачила, як його погляд затримався на малюнку. Секунди тягнулися, мов гума. Їй хотілося щось сказати, виправдатися, пояснити, що вона не стежила навмисно, але слова застрягли в горлі.
Рома повільно закрив скетчбук, притиснувши обкладинку великим пальцем. Його обличчя знову стало непроникним, як кам’яна стіна. Він не розізлився, не засміявся і не почав засипати її питаннями. Він просто простягнув їй блокнот.
- Тримай, - його голос звучав глухо, але без звичної іронії. 
Він розвернувся і пішов далі своєю дорогою, навіть не озирнувшись. Пес, який щойно гарчав на Єву, весело побіг слідом за ним, наче вони були старими знайомими.
Єва притиснула скетчбук до грудей, відчуваючи, як серце досі шалено калатає.