Розділ 9. Кава о пів на одинадцяту

— Одна дівчинка, — повторив Артем, і лампа в його руці спокійно колихнулася, — вважала, що ця лава, третя зліва, її. Вона сідала на неї завжди, підібгавши ноги  завди казала, що так у краще думається. Що саме думалося, вона нікому не розповідала. Але всі знали, що вона збирається поїхати. Обов’язково, колись в майбутньому, але остаточно. 
Слухачі сиділи тихо. Харків'янка прикрила рота долонею. Чоловік у сірому пальті припинив писати.
— Вона була з тих людей, які... — Артем підняв лампу вище й повів нею по темних кронах, і світло, повзучи по стовбурах, дійшло до дерева за лавками, до самого краю кола, і впало на постать, що стояла в тіні, притиснувши до грудей термос.
Він зупинився на півслові. Це було видно всім. Лампа не рухалась, голос змовк, а повітря між ними на секунду стало густішим. Слухачі, мов за командою, повернули голови туди, куди він дивився. Уляна відчула на собі шість пар очей і зрозуміла, що ніколи, ні на жодній презентації, ні на одній нараді, не хотіла так сильно провалитися крізь землю.
— Ой, — мовила бузкова пані дуже голосно. — То ви його знаєте!
Хтось засміявся. Артем теж, але це був сміх людини, яку спіймали на гарячому.
— Вибачте, — сказав він до групи, але дивився на Уляну. — Я щойно побачив людину, якої не сподівався тут вже побачити.
— А ми її весь вечір водимо з собою, — повідомила бузкова пані. — Вона там у кінці сопе, як нічний сторож.
— Я не сопіла, — тихо мовила Уляна.
— Сопіли-сопіли, не відмовляйтеся.
Тепер сміялись усі, по-доброму. Уляна відчула, що червоніє, і не змогла втриматись від усмішки. Артем опустив лампу, і світло лягло йому під ноги, а його обличчя на мить лишилось у напівтемряві, але вона побачила, як він кивнув. Один раз, коротко. Мовляв: ходи сюди, не ховайся.
— Історію про дівчинку, — оголосив він групі, і голос його вже знову був рівним, — я розповім іншим разом. Вона заслуговує, щоб її слухали при кращому світлі. А тепер, будь ласка, повертайтесь у цей вечір. Бо далі ми йдемо до місця, де, за легендою, колись стояв княжий терем, і де мій бідолашний голос, схоже, ще знадобиться.
Екскурсія пішла далі. Уляна навіть не питаючи себе чому, пішла слідом. Тепер уже не в кінці, а ближче, збоку, де лампа клала на землю довгі оранжеві плями, а слова, які він говорив, долітали чітко, без шепоту. Він розповідав про хороми, про князівські вежі, про те, що від них не лишилось і цеглинки, але земля й досі пам'ятає. Вона слухала. І в якийсь момент помітила, що Артем бодай раз на хвилину кидає на неї короткий погляд. Таким поглядом перевіряють, чи не відстала людина, яку ведуть за собою.
О пів на одинадцяту біля церкви вся магія розсипалася. Артем розв'язав торбинку, роздав телефони: харків'янка так палко пригорнула свій до грудей, що аж засміялась від власної поведінки. Студенти потиснули йому руку з серйозністю, зовсім не властивою двадцятилітнім. Пара в однакових куртках довго дякувала, не відпускаючи одне одного. Чоловік у сірому пальті всунув йому візитку й сказав, що пише путівник і хотів би узгодити з Артемом деякі деталі. Бузкова пані обняла Артема, а потім, пройшовши повз Уляну, нахилилася й прошепотіла їй на вухо:
— Не гайте часу, дівчино. Я таких чоловіків бачила в одному примірнику. Як вимираючий вид.
Вона пішла, похитуючи беретом, а Уляна лишилась на тротуарі з термосом у руках і почуттям, що її тільки-но благословила міська влада.
Артем підійшов, коли вулиця вже спорожніла. Лампу він пригасив, і вона висіла в нього в руці, тихо потріскуючи. Він зупинився за два кроки, не ближче.
— Ти спізнилась.
— Я не добровільно прийшла. Мене затягли.
— Так, бузкова пані мала б працювати в моєму штаті.
— Я просто мала намір подивитись здалеку.
— Ну, подивилась.
— Подивилась. Було... дуже добре.
Він мовчки всміхнувся, тією самою усмішкою, що з'являлась у кутиках губ, а потім ширшала. Уляна дивилась на нього й думала, що вона, мабуть, заслужила на якісь слова, але не мала жодного.
— Це тобі, — сказала вона, простягаючи термос. — Мама просила передати. Для голосу.
Артем узяв термос, відкрутив кришку, понюхав і засміявся так щиро, що Уляна здивувалась.
— Малина, липа й медуниця. Вона мене рятує вже п'ять років. Я у неї в довічному боргу.
Він налив трохи в кришку, випив, довго мружився, насолоджуючись, і лише потім глянув на неї.
— Пішли пити каву. Тут недалеко. Я знаю місце, де нас нагодують і дадуть змогу побути наодинці, без натовпу.
— Вже пізно.
— Вони працюють до дванадцятої. Господиня моя знайома, вона ще й кота рудого має, який вважає, що кав'ярня належить йому. Відмовитись можна, — додав він м'якше. — Я не ображусь.
Уляна подумала про шість годин сну, про п'ятнадцять пропущених дзвінків, про шафу з блузками у чохлах. Про те, що о цій порі вона мала б бути за комп'ютером і чистити пошту, а замість цього стоїть на тихій вулиці, під вологим жовтневим небом, і чоловік із лампою просить її випити з ним кави.
— Пішли, — сказала вона.
Кав'ярня ховалась у підвалі старого будинку за кілька кварталів від церкви. Вузькі кам'яні сходи вели вниз, до дверей із дзвіночком, який сповістив про них, як сповіщав про всіх. Усередині було тепло й тісно: низька склепінчаста стеля, шість столиків, на кожному свічка в банці з-під варення. Попід стінами стояли полиці з книгами, чайниками й гербарієм, а на підвіконні, в напівкруглому вікні, що виходило на рівні бруківки, спав величезний рудий кіт, вигнувши спину, як підкова.
— Артеме! — гукнула з-за стійки жінка в зеленому светрі, з сивим волоссям, закрученим у шишку. — Ти ж казав, що о десятій закінчиш?
— Ліно Петрівно, я закінчив об одинадцятій, із запізненням, бо кохання до рідного міста не відпускає.
— Брехун. Сідайте, де хочете. Кого привів?
— Уляну. Знайому з дитинства.
— Знайому, — з розумінням повторила Ліна Петрівна, ледь помітно підвівши брову. Але далі нічого не сказала, хоча в її очах Уляна прочитала цілу історію, написану з коментарями.
Вони сіли за столик у кутку, під полицею, на якій стояв чайник у формі півня. Свічка в банці кидала на стіни хиткі тіні. Артем скинув пальто й повісив лампу на гачок, і Уляна вперше розгледіла, який він утомлений. Його втома відрізнялась від її: він був утомлений від віддачі, вона від порожнечі.
Ліна Петрівна принесла дві чашки, густі, чорні, із шапкою піни, і тарілку з чимось, що на вигляд нагадувало печиво, а на смак виявилося домашнім пряником із горіхами.
— Не питайте мене, чи смачно, — сказала вона, виходячи. — Самі побачите.
Уляна покрутила чашку в долонях. Теплі глиняні боки приємно грілись у долонях. Вона глянула на Артема й раптом зрозуміла, що не знає, з чого почати. Двадцять п'ять років вона була спеціалістом з розмов: перемовини, переконування, коректне «ні», дипломатичне «подумаємо». А ця найпростіша, найлюдськіша розмова за кавою застала її без жодної готової репліки.
— Ти не мусиш нічого розповідати, — сказав Артем, прочитавши її думки. — Можемо просто пити каву. Я розповім про гармату, яка колись зникла. Це дуже серйозна історія.
— Вона була?
— Є така теорія, одне із припущень.  Я її озвучив лише раз, для групи, яка нудьгувала. Тепер, правда, вона стала частиною місцевого фольклору. Люди питають про неї в музеї.
Вона засміялась, і це трохи зняло напругу. Вона зробила ковток. Кава була така, якою має бути кава: гірка і горяча.
— Як ти? — спитав він.
Це питання вона чула сотню разів на день. «Як справи?», «Як ви?», «Як ти там?» Рівно сто разів вона відповідала «добре», «чудово», «все під контролем». Ці слова виходили з неї самі, швидше за думку, як мускульна пам'ять. Вона й тепер відкрила рота, щоб сказати «нормально». Але не сказала, бо він питав інакше ніж всі до цього. Не про роботу, не про відпочинок, не про те, чи вже заспокоїлась. Він справді хотів знати як вона.
— Я не знаю, — відповіла вона.
— Принаймні, це чесно щодо себе.
— Я давно не відповідала чесно. Мабуть, тому не знаю, з чого починати.
— Почни з будь-чого. Із найменшого.
Вона глянула на свічку. Полум'я колихнулось від її подиху.
— Я не читала жодної книжки два роки, — сказала вона. — Жодної. Ні художньої, ні такої собі. Тільки звіти, договори, листи. А коли купувала нові книжки в аеропорту, то складала їх у валізу, обіцяючи собі: ось у літаку почитаю. Але в літаку я працювала. Тепер у мене вдома півшафи нечитаних книжок, усі в плівці.
— Півшафи — це серйозно.
— Ти не розумієш. Я не пам'ятаю, коли востаннє бачила, як сходить сонце. Сьогоднішній ранок із автобуса не рахується, я була в стані зомбі. Я не знаю, чи цього року цвіли каштани. Мені казали, що цвіли, а я не помітила. Я всю весну просиділа на переговорах, чи в ліфті, чи десь в кабінеті.Або в дорозі між переговорами, занурена в ноутбук.
Артем не перебивав. Він сидів, спершись ліктями на стіл, нахилившись так, що навіть шепіть не залишався непочутим.
— Мене всі називали залізною, — вела далі вона. Голос став повільнішим. — «Ти така сильна, Улю». «Як ти все встигаєш?» «Ти найнадійніша людина, яку я знаю». Я кивала й усміхалась, бо мені це подобалось. Тоді мені це подобалось. Розумієш, мене хвалили, і я відчувала, що існую. А потім мені стали казати це так, що я більше не могла нічого не встигнути. Бо «ти ж у нас сильна». І я вже не мала права на втому. Бо втома була б зрадою.
— Зрадою кого?
— Усіх. Образу, який вони собі створили. І який я сама собі створила, і вже не знала, де кінець мене, а де початок цієї... залізної жінки.
Вона замовкла. Рука, що тримала чашку, злегка тремтіла. Вона поставила чашку на стіл.
— Я їхала у вагоні й плакала, — тихо сказала вона. — В потязі до Києва. Просто від того, що незнайома жінка запропонувала мені трав. Просто так, без причини. А я не знала, як це приймати. Вона налила, а я сиділа й думала: «Мені незручно». І плакала. Бо мені дуже давно ніхто нічого не пропонував просто так.
— Іноді найлегше витримати біль, — мовив Артем, — а ось турботу витримати важче.
— Так, — сказала вона. — Саме так.
Вона вперше за довгий час відчула, що її розуміють без перекладу. Не жаліють, не заспокоюють, не вмовляють «все буде добре». Просто розуміють. Вона зробила ковток кави. Ковтнула сльози, які хотіли пролитись, і вони, на диво, пішли вниз легко.
— У мене закінчились сили, Артеме, — мовила вона. — Я не зламалась. Не знаю, як це назвати. Я просто... дійшла до того, що майже скінчилася. Як стрілка на баку. Коли я бачу в телефоні лист із темою «терміново», мене нудить. Фізично. А я ж любила цю роботу. Колись любила. Це найстрашніше. Я так її любила, що віддала їй усе, а тепер навіть вона мені гидка.
— Ти не винна.
— Я не питаю, чи винна.
— знаю, що не питала, але ти маєш це почути і зрощуміти. Ти не винна, люди втомлюються, особливо коли немає віддачі.
Вони помовчали. Рудий кіт на підвіконні перекинувся на другий бік. Над їхніми головами хтось пройшов по бруківці, і ліхтар за вікном миттю відкинув на стіну тінь.
— А той, хто дзвонив, — обережно мовив Артем. — Він...
— Вадим. Колишній. — Вона вперше вимовила це слово вголос. — Ще вчора вранці я їхала до нього із квітами. А тепер... Давай не сьогодні. Я розповім. Колись. Просто це інша історія. Ця історія про мене, а та про те, що він... не важливо.
— Не треба, — сказав він. — Ти не мусиш мені нічого пояснювати.
Він зробив це так просто, що вона навіть не помітила, як сильно він стримується. Лише згодом, коли вони виходили, подумала: він сидів навпроти, а не поруч. Дотримувався відстані, не підсунув руку, не торкнувся плеча, не сказав жодного «бідолашна». Лишив двері відчиненими й не зайшов.
— А ти? — спитала вона, щоб змінити тему, й справді захотіла знати. — Чому ти лишився? Ти ж міг поїхати. Ти розумніший за мене.
— Не розумніший, просто інший. — Він усміхнувся. — Я колись думав, що мушу кудись їхати. До Києва, до Варшави, до якоїсь Європи, де є архіви. Писав дисертацію. А потім одного вечора водив знайомих по Валу й раптом зрозумів: от це. Це моє. Я не уявляв, що можна так сильно любити місце, поки про його не почав розповідати іншим.
— Ти не шкодуєш?
— Інколи, — чесно відповів він. — У п'ятницю ввечері. Коли всі їдуть у Київ на вихідні. Але потім я виходжу на Вал, і шкодування минає.
Вона слухала й думала про те, скільки всього лежить між «лишитись» і «поїхати», і що жодне з цих слів не вміщає того, скільки вагань і переживань витратить людина, поки приме рішення.
Вони пили каву, поки Ліна Петрівна не почала недвозначно перекладати книжки на полицях, і лише тоді зрозуміли, що минула північ. Артем розрахувався, хоч Уляна встигла дістати гаманець. Рудий кіт, мабуть, зрозумів, що все закінчилось, і повернув до них голову з виразом абсолютного осуду.
На вулиці було прохолодно. Туман підіймався від річки, стелився по бруківці, і ліхтарі стояли в ньому, як свічки в молоці. Вони йшли поряд, не поспішаючи, майже мовчки, і Уляна дивилася на його профіль у світлі ліхтарів: прямий ніс, злегка розтріпане волосся, лампа, що й досі мерехтіла у руці.
Біля маминої хвіртки він зупинився.
— На добраніч, — сказав Артем.
— Дякую. За каву. За... слухання.
— Це ж не подарунок, Уля, щоб дякувати. Мені самому було цікаво.
Вона відчинила хвіртку, пройшла кілька кроків і озирнулась. Він стояв, не рухаючись, і дивився, як вона йде.
— На добраніч, Білко, — тихо мовив він, і цього разу не поправився.
Уляна кивнула й пішла до ґанку, де на сходах уже сидів Борис, суворий, мов нічний сторож, і чекав на неї з виглядом, який перекладався безпомилково: «ну нарешті з’явилася, скільки можна вештатися ночами».