Розділ 7. Над Стриженем

Після борщу мама відібрала в неї тарілку, виставила за поріг і сказала:
— Іди проходься. Ти у відпустці, а не в наймах.
Артема за столом уже не було. Він з'їв дві порції, похвалив борщ так щиро, що мама почервоніла, і пішов збирати свій рюкзак. Мовляв, о восьмій люди прийдуть, а в нього ще повний розгардіяш. На порозі він затримався на секунду, глянув на Уляну, але нічого не додав — просто кивнув.
Уляна вийшла на вулицю о другій дня й зупинилася, не знаючи, куди повернути. Це було нове відчуття. Раніше напрямок завжди задавав щоденник: зустріч о третій, дзвінок о четвертій, потяг о шостій. Вона ходила містами, не бачачи міст, як ходять коридорами. Тепер день лежав перед нею, як лука за хатою, і жодна стежка в ньому не була позначена. Вона дістала телефон, щоб подивитися годинник, і згадала, що той вимкнений. Чорний екран показав їй її власні здивовані очі.
Вона засунула його назад у кишеню й пішла вгору, повз паркани, за якими стояли яблуні з останніми плодами, повз хати з різьбленими лиштвами, повз бабцю в хустці, що сиділа на лавці перед хвірткою й уважно вдивлювалася, чия то дівчина іде, до кого приїхала. Бабця подивилася на Уляну й кивнула, як киває своїй. Впізала таки. Уляна й собі кивнула, трохи запізно, і ще кілька кроків відчувала на потилиці цей вивчаючий погляд.
Першою її помилкою була швидкість. Вона це зрозуміла за кілька хвилин, коли помітила, що вже обігнала двох перехожих, жінку з сумкою на колесах і старого дядька з палицею, Обігнала так, що вони здивовано провели її очима. Ноги самі неслися вперед довгими кроками, які вона відточила в аеропортах, на пересадках, на Київських переходах метро. Тут вони були зайві. Вона намагалася стишитися, та не виходило. Вже давно розучилася прогулюватися просто так, просто заради прогулянки. 
Вона сповільнилась свідомо, зусиллям. І тоді почула тишу. Вперше за дуже довгий час вона почула порожнечу, у якій десь далеко шелестів вітер по сухому листю, а ближче пташка пробувала голос на яблуні. У Києві вона жила в безперервному гулі. Дроти, шини, дрилі, сигнали, сусіди зверху, телефон, що навіть у режимі «не турбувати» якимось дивом знаходив спосіб нагадати про себе. Вона так звикла до цього гулу, що вже не вважала його шумом. Він став її нормальним станом. А тепер його не було, і виявилося, що без нього її власні думки звучать дуже голосно.
Це було нестерпно. Це було так нестерпно, що Уляна вмить відчула термінову потребу чимось себе зайняти: прочитати вивіску, порахувати кроки, уявити вечерю. Вона навіть, не думаючи, потяглась до кишені за телефоном, щоб перевірити пошту, й на півдорозі зупинила руку. Рука повисла в повітрі, а Уляна засміялась, коротко й гірко. Бо виявилося, що вона не вміє просто йти по вулиці.
«Ти відучилась від тиші, — сказала вона собі. — Як відучуються від мови, якою перестали говорити».
Вона йшла далі, і біля кожного будинку вчилася заново бачити те, що навколо. Біля жовтої хати з синіми віконницями вона побачила кота на підвіконні й зупинилась просто так. Біля старої липи, в якої листя вже майже всі опали і лежало золотою купкою на землі, вона підняла один листок, роздивилася жилки й опустила назад, і ніхто не питав, навіщо вона це робить. Біля зупинки старенька жінка продавала антонівку з відра, золоті яблука з червоним боком, і запитала, чи не візьме дівчина кілограмчик. Уляна взяла три, бо її давно ніхто не питав про те, шо вона хоче.
— Для компоту? — поцікавилась бабця.
— Не знаю. Для себе.
— І правильно, доню, — схвально мовила бабця й поклала зверху ще одне, безкоштовно.
Так вона й дійшла майже о центра, туди, де протікала ще одна річка — розглядаючи все довкола та смакуючи яблуками. Стрижень виявився меншим, ніж вона його пам'ятала: тиха зеленава вода, що нікуди не квапилась. Вздовж берега тяглася доріжка, обсаджена вербами, і старі стовбури схилялися над водою так низько, що кінчики гілок торкалися поверхні, залишаючи на ній кола. Кола розходилися повільно, неквапно, і Уляна дивилася на них, як дивляться на щось дуже важливе, але чомусь забуте.
А над річкою, на самому березі, стояла «Колиба». Вона пам'ятала це місце зовсім іншим. Тоді тут був лише піщаний берег а вздовж нього йщла асфальтована доріжка до Десни, місце де влітку збиралося на відпочинок все місто, і всі називали його Золотим пляжем. Бо навесні, коли сходив сніг, пісок на сонці горів, як монета. Вони з Артемом часто втікали сюди від батьків, бо біля дома на пляжі їх швидко знаходии. 
Тепер над Стрижнем височіла велика, рублена з товстих колод будівля. Її дах, критий традиційною дранкою, м'яко спускався над ґанком, а простора літня тераса на дерев'яних палях буквально нависала над самою водою, віддзеркалюючись у тихій річковій гладі. Усередині панував особливий затишок: у самому центрі головної зали весело потріскувало відкрите вогнище, наповнюючи простір ароматом дров та теплом. Навколо довгих дерев'яних столів стояли масивні лави, дбайливо застелені м'якими овечими шкурами, щоб гостям було тепло й зручно сидіти.
У дворі закладу, за огорожею доглянутого зоокуточка, поважно ходили дві кози, а трохи далі, на височині свого вольєра, сидів павич, який дивився на галасливих гостей із виразом крайньої, майже королівської зневаги.
— Вам на терасі чи в залі? — спитала молода адміністраторка з косою через плече.
— На терасі. Якщо можна, ближче до води.
Тераса була майже порожня. Лише за одним столиком сиділа пара середніх літ і мовчки читала меню, а двоє студентів у кутку так захопилися розмовою про щось своє, що не помічали, як остигає їхній чай. Уляна вибрала столик крайній, на самому краєчку, де під ногами крізь щілини в дошках виднілась вода, і сіла лицем до річки.
Принесли каву. Вона замовила, не дивлячись у меню, і лише коли офіціантка відійшла, зрозуміла, що замовила не флет-вайт, до якого звикла за п'ять років, а звичайну чорну каву з гущею, у глиняній чашці. Кава мала неперевшений смак. Вона була гірка й гаряча, і Уляна пила її маленькими ковтками, дивилась на воду й поступово відчувала, як повільно розтискається щелепа, яку вона стискала, мабуть, від самого Львова.
Вадим не терпів таких місць. «Тут навіть вайфай ніхто не вмикає», казав він, зі стражданням оглядаючи дерев'яні столи, і вони йшли в скляну кав'ярню з рівним світлом, де кожен тримав склянку з латте на витягнутій руці, щоб сфотографувати. Уляна ніколи не сперечалась. Вона вважала, що чоловік має право на вподобання, а вона просто іде на компроміс. Зараз, дивлячись на воду, вона вперше за багато місяців підрахувала, в яких саме речах вона йому поступилась, і збилась на другій сотні.
Спогади накатили несподівано, суцільною хвилею накривши Уляну. Саме тут, саме на цьому місці, їм було дванадцять і чотирнадцять.
Це було влітку. Батьки влаштували спільний пікнік десь вище за течією, з мангалом, складаними стільцями й нескінченними розмовами про картоплю. Їм наказали сидіти поруч і не відходити. Вони, звісно, відійшли. Спершу «лише до кущів», потім «на хвилинку до води», а потім просто пішли вздовж берега, переступаючи через корчі, ховаючись одне від одного за очеретом, сміючись без причини, поки не вийшли до самої траси, через яку перекинувся міст через Стрижень.
Вода текла тихо, мілко, тепла, як чай. Уляна скинула сандалі й побігла по краю, і вода хлюпала їй під ногами, розтікаючись золотими бризками. Артем стояв на березі й дивився. Він завжди приглядав за нею, з самого малечку.
Потім він кудись зник. Уляна вже збиралася крикнути, коли він повернувся з руками, повними квітів. З галявини за деревами, не з клумби: польових, дрібних, із жовтими серединками, з цикорієм, з високими травинками й з якимось бур'яном зі сріблястим листям. Він зв'язав їх травиною й простяг їй, не дивлячись, а очі в нього були вперто спрямовані кудись на пісок.
 — На, — сказав він. — Це тобі.
— Навіщо?
— Бо вони гарні.
Вона взяла. Квіти були мокрі від роси й у кожної на зламі стебла лишилась білувата краплина соку. Вона не знала, що сказати: їй досі ніхто не дарував квітів. Мамі дарували, вчительці дарували, а їй ні. Вона відчула, що вухам стало гаряче.
— Дякую, — сказала вона нарешті. — Тільки не думай, що я тепер у тебе закохаюсь.
Він засміявся. Дуже швидко, дуже голосно, як сміються, щоб показати, що тобі байдуже.
— Я й не думав. Мала ще, щоб закохуватися. 
Вони довго сиділи на піску, їли залежале печиво з її кишені. А вище за течією, там, де русло повертало й берег піднімався, на пагорбі стояли жовті корпуси лікарні, довгі, з великими вікнами, що блищали на сонці. Артем показав на них пальцем:
— Бачиш? Мене там колись обов’язково вилікують.
— Від чого?
— Від усіх страждань, — відповів він урочисто.
— Які в тебе страждання? Тобі чотирнадцять.
— Дай час.
Вона тоді розсміялась і штовхнула його плечем, а він не засміявся, лише подивився на воду. Вона помітила це тільки зараз, через стільки років, сидячи на терасі за кавою, що вже остигала.
Може, він жартував. Може, ні. Що вона тоді розуміла? Вона розуміла рівно стільки, скільки розуміє дванадцятирічна дівчинка, яка бігає по піску й збирає річкові камінці. Вона тоді не дивилася на нього по-справжньому. Вона дивилась на квіти. А він, мабуть, у ту хвилину вже знав щось таке, чого вона не знала про себе.
Уляна поглянула вниз за течією. Госпіталь стояв там само, жовтий й задумливий, за вигином річки. Єдине в цьому місці, що не змінилося. Вона відставила чашку й побачила, що з пакета біля ніг викотилося яблуко й лежить на помості червоним боком до неба. Вона довго на нього дивилась.
— Ще щось принести? — запитала офіціантка.
— Ні, дякую. Скільки я вам винна?
Вона розрахувалась готівкою, залишила чайові, більше, ніж треба, і сама не знала навіщо. Вийшла на сходи, і павич подивився їй услід із виразом крайньої зневаги.
Дорога до Болдиної гори вела вгору, повз старі будинки, що тулилися один до одного плечима, повз церковну огорожу, повз крамничку, в якій продавали сушені яблука та мед. Місто тут змінювалося: бруківка ставала нерівнішою, дерева густішали, і десь на пів дороги Уляна раптом зрозуміла, що більше не рахує кроків.
Вона не знала, котра година. Телефон лежав вимкнений на дні кишені, годинника в неї не було, і в цьому, мабуть, уперше з юності, не було нічого страшного. Над головою перекликались галки. Сонце хилилося до заходу, і світло стало густим, медовим, від нього хотілося щуритись. Її тінь тягнулася попереду довга й тонка, і вона йшла за нею, як за провідником.
Попереду вже видніли дерева. Високі, темні, з вершинами, на яких ще тримались останні листки. Болдина гора. Стежка вела вгору м'яким підйомом, густо прошитим корінням, що випиналося з землі, як вени на старій руці. Уляна ішла повільно й раптом помітила, що їй хочеться торкатися стовбурів. Дуби були шорсткі й теплі від сонця. Вона провела долонею по найстарішому, на якому хтось давно вирізав серце з ініціалами, затягнутими корою до нерозбірливості.
— Не поспішайте, дівчино! — гукнув хтось позаду.
На стежці стояв дідусь у береті з пухнастим собакою на повідку, схожим на розтріпаний віник. Собака дивився на Уляну з доброзичливою байдужістю.
— Я не поспішаю, — відповіла вона й сама здивувалася, що це правда.
— То й добре. Гора тут чотири тисячі років, ще встигнете.
— Чотири тисячі?
— Ну, може, три. — Дідусь знизав плечима. — Я не рахував. Але вона старша за всіх, хто в цьому місті жив. А ви з Києва?
— Звідки ви знаєте?
— Ви йдете занадто рівно. Тут так не ходять, тут ходять трохи нахилившись уперед, як слухають землю. — Він усміхнувся й потягнув собаку далі. — Ви теж скоро її почуєте.
Вона дивилась йому вслід, поки берет не зник між стовбурами. «Почуєте». Дивне слово від людини, яку вона бачила вперше в житті.
На вершині стежка відкрилася. Дерева розійшлися, і Уляна вийшла на майданчик, з якого розстелилася панорама: луги, жовті, у передвечірньому світлі майже прозорі, і між ними вузька смуга води, що вигиналась і зникала за обрієм. Праворуч на пагорбі біліли стіни монастиря, і купол, який вона пам'ятала золотим, тепер світився мідно.
«Під кожним деревом тут лежить своя історія», казав Артем, коли їй було дев'ять. Вона тоді сміялась і називала його «професором». А він червонів і мовчки показував їй чергову книжку з бабусиної шафи.
Вона сіла на повалену колоду, поставила поруч пакет з яблуками й дивилась. Тиша тут була інша, не та, що на вулиці. Вона наповнювала: у ній були вітер, далекі дзвони, шелест листя й власне дихання. Уляна слухала це й думала, що ще кілька днів, і вона навіть перестане здригатись.
Вона подивилась униз, на місто, що лежало як на долоні, золоте й сонне. Десь у ньому був чоловік із ліхтарем, який, мабуть, зараз складав маршрут. Десь мама готувала вечерю, яку Уляна ще не знала, чи їстиме. А далі, за обрієм, лежав Київ із його квартирою й п'ятнадцятьма пропущеними. А може вже й більше
— Ну, добре, — сказала вона вголос, не звертаючись ні до кого, просто так.
Це була найкоротша угода, яку вона підписувала за все життя, але вона таки наважилася зробити те, про що думала цілий день.