Там, де на тебе чекають

Розділ 6. Дошка на одному цвяху

— Білко? — сказав Артем.
Слово вилетіло з нього саме, перш ніж він зміг зупинити його. Він тут же стиснув губи, струснув головою й поправився:
— Уляно.
Вона ж стояла, і в голові в неї спалахували згадки з минулого. Білка. Так її кликали з дев'яти років, коли вона лазила по деревах швидше за будь-якого хлопця на вулиці. Так її не називав ніхто років вісім, відколи Київ з усім своїм «Улю, терміново» поглинув дитинство без залишку.
— Нічого, — сказала вона, і голос її прозвучав чужо, горло перехопило. — Мені давно так ніхто не казав. Востаннє, здається, ти.
— Вибач, воно само... — Він махнув рукою з пензликом і, помітивши, що з нього капає, поспіхом відвів її вбік. — Я тебе, мабуть, налякав. Стою тут із відром, як привид відділу побілки.
— Ти тут давно?
— З восьмої. Мама твоя прийшла з самого ранку і сказала, що груші без вапна взимку мерзнуть. Я не сперечався. Тут з нею взагалі краще не сперечатися, ну хіба що може про рецепти.
— Ага, скажеш таке, про рецепти вона теж не поступається.
— Я знаю. Я програв їй три різні дискусії про те, скільки в пирога потрібно кориці. Але всі три рази вона це доводила, годуючи мене пирогами. Тому я виграв, хоча і програв.
Він усміхнувся. Усмішка в нього була така, яку Уляна пам'ятала ще з двору: повільна, спершу в куточках, а потім уже на все обличчя, відкрита, без жодного підтексту. Вона раптом подумала, що за останні п'ять років бачила тисячі усмішок, ділових, ввічливих, продуманих, відрепетируваних перед дзеркалом ліфта, і жодна з них не була такою, у якій людина просто радіє.
Він спробував витерти руку об штани й, переконавшись, що це лише погіршує справу, зітхнув.
— Я б потиснув тобі руку, але я у вапні по лікоть. Хочеш лікоть?
— Лікоть?
— Чистий. Вище, де не дістало.
Вона розсміялася. Уляна поклала долоню на заокруглену кісточку його зап'ястка, там, де шкіра ще не була перемазана вапном, і потрясла її з тією серйозністю, з якою підписують міжнародні договори.
— Угода скріплена, — оголосив Артем.
— Яка саме?
— Не знаю. Але мені здалося, що вона потрібна.
Вона відчула, що ще мить, і розсміється так само, як мама: на весь двір, із гикавкою. Щоб не втекти в цей сміх, Уляна поглянула на дошку в паркані. Вона висіла рівно на долоню відхилена, і з-під неї виглядала смужка його подвір'я: трава, ослінчик, біле відро.
— Ви її так і не прибили.
— Хто «ми»? — Він теж подивився на дошку. — Наталя Миколаївна кожного літа каже: «Артемку, прибий уже, а то коти лазять». А я щоразу відповідаю, що спершу полагоджу хвіртку. Хвіртка у нас справна. Вона це чудово знає, але завжди погоджується.
— І що каже?
— Каже: «Ну ти й хитрий». І завжди наливає мені компот і сміється.
Уляна подивилася на нього, на відро, на дошку. Щось у всьому цьому було напрочуд просте, і від цього її потреба бути найкращою стала вмить непотрібною. Вона засунула долоні в рукави кардигана.
— У тебе на щоці Італія, — сказав він.
— Що?
— Ось тут. — Артем показав пальцем у повітрі, не торкаючись. — Лінія іде від скроні й закінчується біля підборіддя. Там навіть чобіт є.
Вона торкнулася щоки. Пальці намацали глибокий шов, що відбився від наволочки.
— У мене на кухні Італія. А це в мене слід від подушки.
— Апеннінський півострів, — серйозно мовив він. — Із Сицилією. Дуже промовисто. Тобі треба в подорож.
— Мені тепер взагалі нікуди не треба, — відказала вона. — Я у відпустці.
— Надовго?
— Тридцять шість днів.
— Ого, це якраз час закласти нові звички. Кажуть, що звички формуються за тридцять днів.
—Я не була у відпустці два роки, а дні не пропадали, лежали й чекали, як борги.
Артем мовчки дивився на неї. Вона згадала, що він завжди так слухав: схиливши голову до плеча, не поспішаючи вставити своє слово. У школі це дратувало вчителів і зводило з розуму дівчат, які відчували в цьому мовчанні глибину й не могли її розгадати. Тоді Уляна не розуміла, що саме він робить. Тепер зрозуміла: він просто давав виговоритися. Адже наприкінці завжди все саме найважливіше.
— А ти? — спитала вона. — Мама казала, що ти ходиш ночами із ліхтарем, а за тобою народ, як за Мойсеєм.
— Мойсей, мабуть, не брав по п’ятсот гривень з голови, — засміявся Артем. — Я історик. Тобто колись думав, що буду сидіти в архіві й дописувати дисертацію про чернігівських полковників. А потім якось повів по місту двох друзів, потім їхніх друзів, і тепер у мене розклад на місяць наперед. Ніч, ліхтар, Антонієві печери, Болдина гора. Я розповідаю їм про місто, як про живу людину, яка розмовляє іншою мовою, а я при ній перекладач.
— І вони вірять?
— Вони дивляться і все бачать на власні очі. Це не сліпа ввра, Улю. Це історія.
Вона дивилася на чоловіка з білою смужкою на скроні, який розповідав про своє життя без жодної позерської нотки, і думала: коли я востаннє слухала когось, хто не пильнує, як виглядає збоку?
Груша за його спиною була вибілена до половини, одна гілка нависала над парканом, тонка, чорна, з одиноким листком, що ще не опав. Уляна підняла очі й раптом упізнала цю гілку.
— Це та сама?
— Що?
— Груша. З якої я упала.
Артем озирнувся на дерево, потім на неї, і куточки його губ поповзли вгору.
— Ти не падала. Ти «стрибнула з розбігу».
— У кропиву.
— Це була стратегічна кропива, — засміявся він. — Ти сама так сказала. Мама твоя прибігла на крик, а ти їй: «Я навмисно, я тренувалась». Я тоді стояв унизу й не знав, сміятися чи плакати.
— Ти тоді тряс гілку, Артеме.
— Я? — Артем прикрив долонею груди, залишивши на сорочці білий відбиток. — Я клянусь честю всіх чернігівських полковників...
— Я пам'ятаю, що ти її тряс.
— Я не тряс. Це був вітер. Але коли ти розбила коліно й заплакала, а я зрозумів, що ти не припиниш, я вирішив, що мовчки взяти провину на себе легше, ніж пояснювати всім про вітер.
Він сказав це так буденно, як розповідають про розклад маршруток. А в Уляни раптом стало тепло під ребрами. П'ятнадцять років минуло. Усе решту, що не мало значення, він міг би забути, а запам'ятав, як вона плакала і як йому було невтішно.
— А ти завжди лишався внизу, — сказала вона. — Я лізла вгору, а ти стояв під деревом із книжкою й казав: «Нижче став ногу, ця гілка суха».
— Хтось же мав бути внизу. Бо в разі чого хтось мав піймати.
— Ти ніколи не ловив.
— Я намагався. — Він розвів руки, уявно зображаючи тарілку. — Просто ти падала не туди, куди я чекав.
— А та яблуня в нас? — Уляна кивнула через плече, де за ґанком темніло старе дерево. — Пам'ятаєш? Ми сиділи на самісінькому верху, чекали першої зірки. Ти притяг із дому ковдру й клявся, що підклав, щоб ми не забилися, якщо гілка трісне.
— Ковдра б не допомогла.
— Але ж як вона виглядала! Здається, вона була в квіточку.
— Це бабусина, — зі скорботою мовив Артем. — Мені потім за неї влетіло. А твоя мама внизу кричала: «Злазьте, іроди,зламаєте!» — і голос у неї був такий, що я думав, найперше вона нас зламає.
— Вона й досі так кричить.
— О, я чув. Сьогодні вранці. Вона на мене гукнула через паркан: «Артеме, ти сліпий, на тобі ж павук!» А там був просто листок.
— Листок, — повторила Уляна й відчула, як у неї на обличчі розслабився кожен м'яз. Вона не пам'ятала, коли востаннє розмова була такою легкою, що можна просто стояти й теревенити про листя, не просуваючи жодного порядку денного.
Вона розсміялася знову, по-справжньому, голосно, і зі сміху потекли сльози. Легкі, які бувають, коли довго тримаєш сміх у собі й нарешті відпускаєш. Вона втерла очі рукавом кардигана, геть забувши, що купила його в Мілані. Артем стояв і дивився на неї з такою тихою радістю, що Уляна відвернулася, щоб не відповісти на цей погляд занадто швидко. Вона вважала себе фахівчинею з людей: читала переговорників за поставою, клієнтів за поглядом на годинник. А цього чоловіка прочитати не могла, бо в ньому нічого не було заховано.
У кишені задзижчав телефон. Вона не пам'ятала, як поклала його туди, мабуть, на автоматі, коли виходила з кімнати. Але ось він, вібрував, вдавлюючись у стегно рівно й настирно, як будильник, якого ніяк не вимкнеш.
— Тобі треба відповісти? — спитав Артем. — Я можу піти.
— Не треба. Це не терміново.
Телефон змовк. Вона вже збиралася сказати щось про груші, про довгі вечори, про те, що в неї й справді нічого не лишилося крім цих тридцяти шести днів. Але той задзижчав знову, і вона мимоволі глянула на екран: «Вадим». Одинадцять пропущених уже стали п'ятнадцятьма. Вона скинула виклик, не підіймаючи очей.
— Може, все ж...
— Ні.
На третій раз Артем промовчав, лише поправив волосся зап'ястком і лишив нову білу смужку на лобі. Телефон бився в кишені, як спійманий птах. Уляна відчула, як вмить повертається знайоме: затиснута щелепа, натягнуті плечі, внутрішній голос, що диктує: «Візьми. Поясни. Закрий питання. Не лишай нічого відкритим». Той самий голос, який вона вважала розсудливістю, а насправді він був просто страхом виглядати безвідповідальною.
На четвертому дзвінку вона дістала телефон і довго тримала палець на бічній кнопці, поки екран не запропонував єдине, чого їй хотілося: «Вимкнути». Вона торкнулася його. Екран потемнів і став чорним дзеркалом, у якому відбилася гілка груші й клапоть блідого неба.
Стало тихо. У гіллі дрібно шелестіло листя, і Уляна раптом відчула, що її плечі, які вона мала звичку підіймати до самих вух, повільно опускаються на звичне місце. Вона не помітила, коли їх підняла: мабуть, ще у Львові. Десь далеко, за ґанком, мама голосно сварила вітер.
— Знаєш, — сказав Артем після паузи, — у мене є правило для нічних екскурсій. Умова одна, і я ніколи її не порушую. Перед виходом усі здають телефони. У торбинку. Я кладу ї в свій рюкзак, і вони чекають, поки ми не повернемося. Спочатку люди нервують. Потім ходять, дивляться вгору й не можуть зрозуміти, що з ними не так. А все просто — їм нічого не заважає слухати.
— Я знаю, що ти пропонуєш.
— Я нічого не пропоную.
— Пропонуєш.
— Ну, може, трохи, — зізнався він. — Сьогодні о восьмій вечора збираємось біля Катеринки. Група невелика, шестеро, ти нікому не будеш заважати. Але ти вже виконала єдину умову. Тож усе, що тобі залишилось, це прийти.
Вона вдивлялася в його обличчя. Екскурсія була лише приводом, і вона це розуміла так само чітко, як те, що в цього чоловіка, який вісім років тому відпустив її з автовокзалу, лишилося щось невимовлене. Він не тиснув і не поспішав. Це було свідомо, і вона бачила, чого йому коштує. І вона була вдячна йому за це так, що просто не знала, що відповісти.
— Я подумаю.
— Це принаймні чесно. — Він кивнув і з посмішкою подвився на неї.
Двері повітки грюкнули. Мама з'явилася на стежці з відром і жмутом ганчірок, у хустці, що з'їхала набік, і побачила їх обох біля паркану, одного з білим носом, іншу з мокрим від сміху обличчям. Мама зупинилася, подивилася на дошку, потім на небо, неначе перевіряючи, чи не збирається дощ.
— Ой, ти вже встала, — мовила вона. — Я там борщ поставила. Артемку, ти ганчірку візьми, а то на тобі самому скоро груша виросте.
— Дякую, Наталю Миколаївно.
— І не надумай відмовлятись, я насипаю на трьох.
Вона розвернулась, не чекаючи відповіді, й пішла до ґанку, але плечі дрібно тремтіли. Так, що Уляна здогадалась: якщо озирнеться, то з усмішкою.
Артем подивився їй услід, потім на Уляну.
— Ти ж знаєш, що відмовлятися марно.
— Я знаю, ходімо.— сказала вона. — До речі, у тебе вапно на лобі.
— Так, — відповів він і не спробував його стерти. — Я знаю.
Вона пішла за мамою вузькою стежкою, і лише біля ґанку зрозуміла, що вслухається, чи йде Артем за нею. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше