Розділ 5. Сміх за парканом

Уляну розбудив сміх. Спершу він вплівся у сон і видався їй дзенькотом склянок на чийомусь весіллі, потім сон розсипався, і залишився тільки сміх: низький, трохи хрипкий, із гикавкою наприкінці, як у людини, що давно не сміялася й тепер не може зупинитися. Уляна лежала з заплющеними очима й слухала. Сонячна пляма повзла по ковдрі, на кісточках лежала важка тепла маса. Борис. Він не ворухнувся, коли вона поворушила ногою, лише вухо в нього сіпнулося, мовляв, відчепися.

Вона розплющила очі й побачила стелю з тими самими світлими плямами на місці фосфорних зірочок. Кімната залишилася саме такою, якою вона її покинула, тільки зменшилася, як меншають усі кімнати, коли ми виростаємо. Вузьке ліжко під вікном, стіл із обдертою лампою, на стільниці якого хтось, мабуть, вона сама, у десятому класі видряпала циркулем ініціали й потім перекреслила їх. Полиця, де колись стояли підручники, тепер була заставлена літровими банками: малинове варення, мариновані огірки, щось темне й загадкове з етикеткою «слива?». Мама перенесла сюди запаси, але лишила місце для Уляниних речей. Так як завжди лишала вільний стілець за столом для неї.

Голова була легка й порожня, неначе вона довго хворіла, а тепер почала одужувати. На телефоні було одинадцять сорок вісім. Шість годин сну поспіль. Звичайно, їй давно слід було йти на кухню й організовувати день, як вона вміла: список, час, пріоритети. Але тіло не хотіло. Воно лежало в теплі й вимагало ще п'яти хвилин, що було цілком непристойно для людини з її звичками. Скільки вона не спала так, без будильника й без думки про всі ці листи, наради, терміни і дедлайни? Уляна спробувала порахувати й облишила, бо отримувалося неприємно.

Телефон, звісно, не мовчав. Одинадцять пропущених від Вадима, два від Олега Сергійовича, жодного від Аліни. Вона відкрила листа від кадрової служби й прочитала його двічі. «Вітаємо, вашу заяву погоджено. Приємного відпочинку!» І жовтий смайлик, бадьорий, як піонерська зірка. Хтось у відділі кадрів, мабуть, іще не знав, що відпочинок буває і таким. Нічого, на жаль, життя всіх навчить.

Потім повідомлення від Вадима, найновіше, надіслане о дев'ятій двадцять: «Улю, подзвони. Нам треба обговорити речі й квартиру, ти ж розумієш, що так не можна лишати». Вона дочитала до «квартиру» і раптом засміялася вголос, так що Борис відкрив одне око. Ось воно, головне. Ні «як ти», ні «пробач», ні «де ти». Квартира. Вона офіційно вважалася його, бо він був орендарем у договорі. Але сплачувала щомісяця за квартиру саме вона.

Вона перевернула телефон екраном донизу й підвелася. Дзеркало на дверцятах шафи показало їй те, чого вона чекала, але бачити зовсім не хотіла: темне волосся до плечей, зкуйовджене з одного боку, як гніздо зозулі, під очима сірі смуги, на щоці червоний відбиток від шва на наволочці. Блакитні очі дивилися втомлено, але чомусь спокійніше, ніж учора. Немов хтось усередині Улі ввімкнув світло в кімнаті, де довго було темно. Колись вона б негайно кинулася за коректором і тональною основою, зараз навіть не потяглася до сумки. Уляна провела пальцем по відбитку на щоці й подумала, що виглядає, як людина, яка пережила кораблетрощу. Що, власне, було недалеко від правди.

Валіза стояла в кутку, графітова, урочиста. Вона розстібнула її й довго дивилася на вміст: п'ять блузок у чохлах із хімчистки, два піджаки, костюм кольору мокрого асфальту, туфлі на підборах, у яких вона виграла три переговори. Усе це було чудове, елегантне й повністю непридатне для життя в хаті біля річки. Кожна річ у цій валізі мала свій дедлайн: цю блузку одягають на презентацію, цей піджак на нараду з клієнтом, ці туфлі на вечерю, де треба здаватися трохи нижчою за керівника. Жодна не була просто річчю. Вона навіть захихотіла від того, наскільки безглуздо воно виглядало розкиданим по дерев'яній підлозі.

На дні лежав кашеміровий кардиган кольору вівсянки. Уляна купила його торік у Мілані, у перерві між двома зустрічами, і жодного разу не вдягла, бо не було приводу. Тепер вона натягла його поверх тієї ж футболки, що спала, а з шафи дістала свої старі джинси, які чудом ще застібалися. Вийшло те, що журнали називають «елегантним кежуалом», а Уляна назвала б просто одягом. Той, що дозволяє вийти до сніданку і почуватися зручно.

На кухні вона зупинилася біля порога. Стіл було накрито, як для гостей. Біла скатертина з вишитими колосками, глибока тарілка, прикрита іншою тарілкою, щоб не холонуло, на ній записка, написана маминою рукою, вкрай чіткою, вчительською: «Пиріг у духовці. Чай у термосі. Борис уже їв, не вір йому. Я в саду. Не поспішай. М.». А внизу дрібно додано: «Борщ на обід, без відмовок».

Уляна всміхнулася: мама наперед забороняла відмовки, яких та ще не встигла придумати.

Вона стояла посеред маминої кухні й раптом помітила, що не знає, чого хоче. Від цього дня, від цього тижня, та й в цілому від життя. Усе доросле життя Уляна жила за графіком: до восьмої, до п'ятниці, до кінця кварталу. А тут... Тут нічого не треба було закінчувати. Це лякало більше, ніж будь-який дедлайн.

Пиріг був ще теплий. Вона відрізала шматок, налила чаю з термоса, чебрецевого, густо підсолодженого, і з'їла стоячи біля вікна, як їла в дитинстві, коли поспішала до школи. З вікна було видно сад: мокра трава, яблуня, чорний від вологи паркан і широка сіра смуга за ним. Річка сьогодні світилася, бо над нею стояло сонце.

Сміх долинув знову, вже ближче, десь за ґанком. Мамин. Уляна прислухалася. Вона не чула, щоб мама так сміялася, відколи поїхала до Києва. Мама завжди сміялася тихо, прикриваючи рота долонею, а тут розливалася на весь двір, і в цьому було щось таке, від чого в Уляни самі собою піднялися плечі.

Вона згадала «мамині вечори» у Києві, коли дзвонила їй із відрядження. Мама завжди питала про їжу, про погоду, про роботу, а наприкінці, трохи помовчавши, казала: «Ну, я не буду тебе відволікати». І клала слухавку. Уляна вважала це делікатністю. Тепер сумнів проштовхнувся в голову: а може, мама сміялася б і раніше, просто не було з ким?