Розділ 4. Повернення додому

Заміну їм прислали о третій ночі: облупленого жовтого «Богдана» з напівживою пічкою й водієм, який нарікав на всіх диспетчерів одночасно. Сержант Гнатюк сам заніс її валізу на сходинки, поставив у проході й обтрусив долоні об куртку.

— Доїдете, — сказав він. — Тут лишилося година-півтори. А каву, дівчино, пийте тільки в пристойних місцях. Те, що я вам зготував, це крик душі, а не кава.

— Мені сподобалося. Чесне слово.

— Брешете, — вдруге за ніч мовив він і вперше всміхнувся широко, відкривши трохи криві зуби. — Але дякую.

Автобус рушив. Уляна сіла біля вікна, сперла лоба об холодне скло й подумала, що заснути не зможе. Але заснула за десять хвилин. Прокинулася від того, що за вікном змінилося світло. Суцільна темрява з одинокою цяткою на обрії скінчилася. Тепер повз пропливали рідкі жовті ліхтарі, цілком сільські. Автобус минув заправку, велику стелу з написом «Чернігів 1300», перетнув міст, і Уляна побачила, як небо над Десною починає синіти. Ледь-ледь, тільки на самому краю. На телефоні було чотири п'ятдесят дві.

— Чернігів, — оголосив водій у мікрофон і тут же зніяковів, бо ніхто не спав, але і його ніхто не слухав.

За стелою тяглася порожня дорога впродовж узлісся. Ні вітрини, ні зупинки, ні світлофора: місто ще не почалося. Автобус пішов на підйом, і Уляна підняла голову ще до того, як побачила. Вона знала, що зараз буде. Катерининська церква.

Це перше, що бачить кожен, хто в'їжджає до Чернігова, а в темну пору доби вона ще й підсвічена знизу прожекторами, і вона оповита теплим, медовим, по-домашньому м'яким світлом. Візитівка міста. Оминути її неможливо, навіть коли дуже захочеш: дорога сама підводить до неї, як до порога. П'ять золотих бань збиралися докупи, одна велика посередині, чотири менші навколо, і блиск перебігав по них, як по воді. Біла стіна з витісаною цеглою, високі вікна, фронтон, що ніжно вигинався хвилею. Вона стояла перед самим містом так упевнено, що здавалося, її виставили тут, аби кожен, хто в'їжджає, одразу зрозумів: тебе чекають, ти не заблукав. Ти вдома.

Праворуч, навпроти церкви, тяглася темна стіна Валу, густо порослого деревами. Уляна не вдивлялася, вона й так знала, що там, за стовбурами, як знаєш свою кімнату в темряві. Гармати стояли рядком, чорні, зі стволами, піднятими вгору, і дивилися на церкву. Дванадцять, здається. У дитинстві вона щоразу збивалася з рахунку, бо Артем відволікав її розмовою. Кілька гармат стояли ще перед входом на коло, як вартові, яких забули змінити. А перед рештою, під кронами старих дерев, тяглися лавки, і саме там збиралася вся молодь міста: після уроків, на перше побачення, після першої сварки.

А в самому колі, там, де сходилися доріжки, на своїй лаві сидів Шевченко, задумливий, мов чекав когось, хто спізнюється. Перед ним, у ряд, стояли гармати. Новенькі, ті, що щойно переїхали до міста, неодмінно лізли до пам'ятника на коліна, щоб сфотографуватися. І тоді з'являвся Артем. Він не кричав, просто підходив, засунувши руки в кишені, дивився знизу вгору й казав: «Злазь». Тихо, ввічливо, але злазили всі. «Правильний», дражнила його Уляна. Він червонів і не заперечував. А за пам'ятником півколом стояли ще лавки, і там теж було повно молоді. Влітку листя лягало на них густою тінню, восени засипало жовтим.

Артем часто грав на гітарі, досить непогано. Без позерства, без «ось зараз послухайте, як я вмію», просто чисто й упевнено, але коли я вона його слухала, то жартувати не хотілося. Гітара в нього була стара, з відбитим кутом деки, акуратно замотаним синьою ізолентою, а ремінь він колись зняв із бабусиного рюкзака. Решта компанії горлала шкільні шлягери, перекрикуючи одне одного, а він акомпанував усім по черзі, терпляче, з тією ніяковою усмішкою, яка з'являлася в нього, коли хтось фальшивив, а він робив вигляд, що це так і треба.

Уляна видихнула, і це був перший за добу видих, який вийшов до кінця. Дівчинкою вона вважала цю церкву тісною, мало не іграшковою. Приїжджі її фотографували, вона закочувала очі. Тепер, дивлячись на золото крізь забризкану калюжами шибку, вона думала, що нічого не знала про цю будівлю, як і про багато чого іншого, що мала вдома, поки не поїхала.

На автовокзалі нікого не було, окрім двох таксистів, які спали у своїх машинах із відкинутими сидіннями. Вона постукала у скло першого. Той смикнувся, потер обличчя долонями й вийшов з автівки: кремезний дядько років п'ятдесяти, у в'язаній кофті, із пухнастими бровами.

— Куди?

Вона назвала адресу, яку не вимовляла вголос років сім.

— А, на низ, до річки, — кивнув він, відчиняючи багажник. — Там у нас тихо. Ви що, повернулися?

— Мабуть.

— «Мабуть» на таку годину доби — це досить таки непогано, — пробурчав таксист. — Люди, що повертаються назавжди, зазвичай приїжджають вдень. А вночі ті, хто біжить від чогось.

Далі він нічого не питав. Увімкнув радіо, прикрутив майже до шепоту, і вони поїхали під тиху розмову ведучого про погоду на завтра. Уляна відчула вдячність до цього незнайомого чоловіка в в'язаній кофті за те, що в його машині можна просто мовчати.

Їхали недовго. Місто за вікном ще було синє, але вже не чорне. Уляна обернулася, шукаючи в заднє скло золоті бані, але між нею й церквою вже стояли будинки. Над дахами проступала перша смужка світанку. Хвилин за десять асфальт під колесами став гіршим, потім ще гіршим, а за кілька поворотів просто змінився на утрамбовану землю, присипану листям. Дорога збігала донизу, повз низькі хати з різьбленими віконницями, повз дерев'яні хвіртки, повз яблуні, що нахилялися над парканами, обтяжені останніми плодами. Звідкись знизу тягнуло вологою, глибоко, по-річковому, і Уляна ще не бачила води, але вже знала, що вона там.

— Це тут? — спитав таксист, зупиняючись.

Вона кивнула.

Будинок стояв таким, яким вона його запам’ятала. Невисокий, побілений, із зеленими віконницями, облупленими на кутах, із ґанком, на якому вона колись сушила квіти для шкільного гербарію, коли батько ховав драбину на дах. За парканом, заледве тримаючи на собі гілки вкриті стиглими яблуками, розкинулася стара яблуня. У кухні горіло світло. Жовте, тепле, у вікні з фіранкою в дрібну клітинку.