Розділ 3. Кіпті

Київ випускав її довго і неохоче. Автобус півтори години повзав Броварським проспектом від світлофора до світлофора, і Уляна, притулившись щокою до холодного скла, дивилася на чужі вікна з жовтим світлом. У кожному хтось вечеряв, сварився, дивився телевізор. Нормальне людське життя, якому було байдуже до неї.

Заплакала вона вже за Броварами, коли ліхтарі скінчилися й за склом лишилася тільки чорна смуга лісу та власне віддзеркалення. Спершу це були просто мокрі очі. Потім носа забило, і довелося дихати ротом. Потім плечі без її дозволу почали ходити ходором, і Уляна затулила обличчя шарфом, який лежав на колінах, бо вчасно згадала про чоловіка через прохід. Хлопець у великих навушниках спав, відкинувши голову й розтуливши рота. Водій дивився на дорогу, по радіо хтось тужливо співав про калину. Свідків не було.

Вона плакала довго, шумно й некрасиво, як плачуть діти, яких забули забрати з садочка. Не за Вадимом навіть. За тими п'ятьма роками, які тепер доведеться перераховувати наново, розкладати по поличках і кожен день тицяти пальцем: тут він уже збрехав? А тут? А коли вона прасувала йому сорочку, він що, дивився на неї й думав про іншу?

Десь за поворотом на Гарбузин сльози скінчилися самі, неначе хтось їх просто вимкнув. Уляна витерла обличчя шарфом, висякала носа й відчула порожнечу, з якою не знала як жити далі. Подумала: ну от, тепер можна й подумати що далі робити.

А що робити —  вона знала точно.  Пошту вона відкрила з тією ж обережністю, з якою відкривають двері в тераріум — а що, як якась гадюка вилізла? Сімдесят один лист. Вона не читала жодного. Натиснула «Створити», у полі «Кому» набрала кадрову службу, у копію поставила Олега Сергійовича й написала три речення: «Прошу надати мені щорічну відпустку з завтрашнього дня. У мене накопичилося тридцять шість днів. Заяву додаю».

Заяву склала на колінах, на синій теці, прямо в автобусі. Вийшло криво. Вона надіслала. А тоді, поки не передумала, набрала шефа. Було майже одинадцята. Він узяв слухавку на третьому гудку, за спиною бубонів телевізор і дзвенів посуд.

— Улю? Що трапилось? Ти мої листи читала?.

— Олеже Сергійовичу, я щойно відправила вам заяву на відпустку. Тридцять шість днів, із завтрашнього.

Пауза була така довга, що Уляна перевірила, чи не обірвалася лінія.

— Ти жартуєш?

— Ні.

— Улю, у нас у понеділок клієнт. Я ж казав, там слайди про ризики…

— Я знаю, що казали. Слайди зроблять Тарас із Мариною, всі матеріали в спільній папці, я їх оновила ще у вівторок. Кожен файл підписаний. Ви навіть не помітите, що мене немає.

— Не про це мова, — він знизив голос, і вперше за два роки Уляна почула в ньому щось справжнє, не бадьорість, а звичайну розгубленість людини, яка не передбачила цього пункту в плані. — Тобто що сталося? Тебе хтось образив? Умови? Ти скажи, ми ж вирішимо. Премія, ще щось…

— Нічого не сталося, — сказала Уляна. — Просто два роки тому я пообіцяла собі, що візьму відпустку наступного кварталу. Потім наступного. А сьогодні вирішала, що той квартал нарешті настав.

— Ти ж ніколи не просила.

— Не просила.

— То чому зараз?

Вона дивилася на чорну смугу за вікном і думала, що відповідь у неї є, але вона занадто довга для телефонної розмови й занадто особиста для людини, яка питає її по телефону, одником оком дивлячись серіал.

— Бо зараз мені необхідно, — сказала вона. — Добраніч, Олеже Сергійовичу.

Вона вимкнула телефон. Руки тремтіли, але це було приємне тремтіння, як після першого занурення в холодну воду на Водохрещя.

Телефон ожив за хвилину. Не Олег Сергійович. На екрані світилося «Аліна » і сердечко. Уляна дивилася на це жовте серце, яке сама колись обрала, бо Аліна обожнювала жовтий. Дзвінок обірвався, потім заграв знову. На п'ятому разі вона відповіла.

— Не клади слухавку, — одразу сказала Аліна. Голос у неї був інший, сухий, без жодного «красуне». — Будь ласка. Дві хвилини.

— Я слухаю.

— Він не знає, що я тобі дзвоню. Вадим на кухні, їсть твоє тірамісу. Прямо з коробки, виделкою. — Аліна коротко видихнула, мабуть, це мало бути сміхом. — Я хотіла сказати, що не буду вибачатися. Ти ж не хочеш чути «вибач». Тобто… Господи, я не знаю, що ти хочеш чути.

— Нічого. Я нічого не хочу чути.

— Тоді слухай мовчки. Сьогодні вранці, коли ти написала про сюрприз, я набирала тобі. Тричі. «Не їдь додому, Вадим не сам». І тричі стирала.

Уляна заплющила очі. Автобус погойдувався на вибоїні.

— Чому?

Тиша в слухавці тяглася так довго, що вона вже чула, як Аліна ковтає.

— Бо хотіла, щоб ти дізналася не від мене, — сказала вона нарешті. — Щоб моєї провини в цьому не було. Щоб ти побачила все сама, і тоді вийшло б, що це… просто так склалося. Що я тут ні до чого.

Це було так чесно й так бридко, що Уляна відчула майже повагу. Усе-таки не кожен вміє сказати про себе таке вголос.

— Ти знала, що я приїду сьогодні, — повільно мовила вона. — Я сама тобі написала. А на порозі стояла й казала, що ви чекали мене завтра.

— Знала. — Аліна шморгнула носом. — Вадимові я не сказала. Він і справді думав, що в нас іще доба в запасі.

— А тепер чия це вина? — спитала вона.

— Твоя, мабуть. Приїхала на день раніше.

Аліна засміялася, і сміх зламався посередині. Уляна слухала, як її колишня найкраща подруга схлипує за сімдесят кілометрів звідси на кухні, що ще вранці була її власною, і не відчувала ні злорадства, ні жалю. Тільки втому і більше нічого.

— Знаєш, — крізь сльози сказала Аліна, — я п'ять років дивилася, як ти йому нічого не даєш. І майже рік не по твоїм розповідям, а по його обличчю. Ти приходила о десятій ночі й падала. Ти забувала про його день народження, поки я не нагадаю. Я думала: якби він був мій, я б…

— Бачила, — перебила Уляна. — Бачила я все. Думала, що так і треба. Що любов — це коли тебе терплять.

— Улю…

— Я чекала, що ти закричиш. Коли відчинила двері, — вона сама здивувалася, як спокійно звучить. — Я б хоч знала, що з цим робити.