Розділ 14 Диво

Прийом добіг кінця перед світанком. Покоївки швидко прибирали столи, лакеї збирали порожні келихи, а Корвін, як завжди, уважно стежив, щоб усе відбувалося бездоганно.

- На сьогодні досить, - нарешті сказав він.

Дівчата полегшено зітхнули.

- Ідіть відпочивайте. Завтра буде важкий день.

Айла вже рушила слідом за всіма, коли згадала слова Едмунда: «Після свята. Північна галерея.» Вона нерішуче зупинилася.

- Ліссо? - Марта помітила її вагання.

Айла показала рукою у бік внутрішнього двору, ніби хотіла ще трохи побути на свіжому повітрі.

- Не барися, - лагідно мовила Марта. - Тобі потрібно відпочити перед завтрашнім днем.

Айла вдячно всміхнулася й кивнула. Північна галерея зустріла її тишею. Лише кілька свічок кидали золотаві плями на холодне каміння. За високими арками шумів передсвітанковий вітер.

- Я вже почав хвилюватися.

Айла озирнулася. Едмунд стояв біля вікна. Святковий камзол він уже змінив на простий темно-синій плащ, ніби теж втомився бути принцом хоча б на кілька хвилин. Побачивши її, він усміхнувся:

- Дякую, що прийшла.

Айла трохи зніяковіла й легко вклонилася.

- Ходімо.

Він не пояснив куди, просто рушив уперед. Айла мовчки пішла поруч.

Замок у цю годину був зовсім іншим. Без музики, сміху, без десятків голосів. Лише їхні кроки відлунювали у порожніх коридорах.

Час від часу їм назустріч траплялися вартові. Вони низько вклонялися принцові, а Едмунд відповідав коротким кивком. Помітивши, що Айла весь час озирається, він усміхнувся:

- Коли я був маленьким, мені теж здавалося, що в кожному темному коридорі хтось ховається. Правда. Особливо після того, як Річард почав розповідати страшні історії. Я потім тиждень боявся ходити сам.

Айла не стримала усмішки. Едмунд це помітив.

- От і добре. Я вже почав думати, що сьогодні більше не побачу, як ти усміхаєшся.

Вона одразу опустила очі. Він усе зрозумів і не став більше нічого говорити, лише сповільнив крок, щоб вона йшла поруч. Вони піднімалися мовчки. Сходи ставали дедалі вужчими, а вітер прохолоднішим. Нарешті Едмунд відчинив важкі дубові двері.

- Ось ми й прийшли.

Айла ступила на відкритий майданчик вежі й завмерла.

Увесь Естеран лежав біля її ніг. Тисячі вогнів тремтіли на вузьких вуличках, на міських площах ще палали святкові багаття, а далеко за мурами темніли ліси й сріблилася річка. Над обрієм уже жевріла тонка смуга ранкового світла. Ніч Сонцестояння була майже такою ж світлою, як вечір.

Едмунд сперся руками на кам'яний парапет:

- Коли мені було десять років, батько вперше привів мене сюди. - Він усміхнувся. - Відтоді це моє улюблене місце в замку.

Айла підійшла ближче. Вітер розвівав її світле волосся. Вона не могла відвести погляду від міста - так високо вона ще ніколи не була.

Едмунд крадькома подивився на неї:

- Я подумав, що тобі тут має сподобатись.

Вона повернулася до нього й повільно кивнула. Її усмішка сказала значно більше, ніж могли сказати слова.

Едмунд уже хотів додати ще щось, та раптом замовк.

Десь далеко над садами спалахнув маленький золотий вогник. Потім ще один. І ще. Обоє одночасно підняли голови. За кілька митей над деревами вже кружляли сотні золотавих іскорок. Вони здіймалися все вище, ніби самі зорі вирішили спуститися до людей.

- За всі ці роки я ще жодного разу цього не бачив, - тихо мовив Едмунд, дивившись на небо так само зачаровано, як і Айла. - Що це?

Айла простягнула руку. Один із вогників плавно опустився й на мить завис просто над її долонею. Він не торкнувся шкіри, а лише застиг у повітрі, пульсуючи м'яким золотим світлом, ніби уважно роздивлявся її.

Перед очима Айли майнула зовсім інша ніч. Темне море. Тепла вода. Мільйони синіх вогників, що танцювали серед хвиль. «Дивись, Айло... Навіть море має свої зорі.»

Вогник повільно здійнявся вгору й розчинився серед сотень інших. Айла затамувала подих. Едмунд мовчки спостерігав за дивом, а потім несподівано промовив:

- Не знаю, чому, але мені здається, що вони летять саме до тебе.

Айла здивовано подивилася на нього. Він одразу легко засміявся:

- Напевно, це лише моя уява.

Вона усміхнулася у відповідь. Але кілька золотих вогників справді змінили напрямок і закружляли зовсім поруч із нею.

Лише далеко під вежею, у тіні старого платана, Крістіан випадково підвів голову. На тлі передсвітанкового неба він побачив дві постаті, а навколо них дивне золоте світло. Він насупився лише на мить, та вирішивши, що це просто відблиск святкових багать, пішов далі.

- Я багато разів зустрічав Сонцестояння на цій вежі, - тихо сказав Едмунд, не відводячи погляду від неба. - Але такого ще ніколи не бачив. Мабуть, це тому, що сьогодні особлива ніч.