Розділ 11. Незрозуміле відчуття

Наступного ранку небо затягнули важкі сірі хмари, над морем здіймався сильний вітер. Хвилі одна за одною розбивалися об підніжжя скелі, на якій височів замок.

- Схоже, до вечора буде сильний шторм, - промовила Марта, визираючи у вузьке вікно коридору.

- Знову? - невдоволено пробурмотіла Беламі. - Цього літа море зовсім скаженіє.

- Море ніколи не скаженіє без причини, - задумливо відповіла старша покоївка.

Айла здригнулася. Вона теж відчувала це: щось змінилося, море ніби кликало її. Не словами, не співом. Вона просто відчувала його тривогу, наче десь далеко батько хвилювався за неї. Вона опустила очі й міцніше стиснула в руках кошик із чистою білизною.

Після обіду Марта доручила їй занести свіжі рушники до західного крила.

- Там майже ніхто не живе, - пояснила вона. - Лише кілька гостьових кімнат і стара музична зала. Не заблукай.

Айла кивнула. Коридори західного крила були майже порожні. Тут панувала незвична тиша, на стінах висіли старі портрети королів. У високих вікнах свистів вітер. Коли Айла вже майже дійшла до останніх дверей, вона раптом почула тиху, ледь вловиму музику, лише кілька знайомих нот. Вона завмерла, ерце шалено забилося. Це саме та мелодія, саме її вона слухала щоночі, сидячи на прибережних каменях. Кошик вислизнув із рук і тихо впав на підлогу. Айла, затамувавши подих, пішла на звук, але музика раптом урвалася. Настала тиша. Вона повільно відчинила прочинені двері. У залі нікого не було, лише старий рояль стояв біля високого вікна, поруч - кілька стільців, на пюпітрі лежали пожовклі нотні аркуші. Айла нерішуче ступила всередину. Повітря пахло деревом, воском і старим папером. Вона підійшла до рояля. Клавіші були ще теплими, наче хтось щойно грав.

Айла провела кінчиками пальців по гладенькій поверхні.

- Ти теж її почула?

Від несподіванки вона різко обернулася. У дверях стояв Крістіан. Сьогодні він був без камзола, лише в темній сорочці із засуканими рукавами.

Він спокійно дивився на неї.

- Цю мелодію.

Айла завмерла. Вона не могла відповісти. Крістіан уважно дивився їй в очі.

- Дивно...

Він ніби говорив сам до себе.

- Мені здалося, що хтось покликав мене сюди.

Айла відчула, як по спині пробіг холодок. Невже він теж це відчув?

Крістіан повільно підійшов до рояля, поклав руку на кришку. Його обличчя стало серйозним.

- Але тут нікого немає.

Він озирнувся, потім перевів погляд на Айлу.

- Мабуть, вітер.

Вона несміливо кивнула. Саме в цю мить за вікном гримнув грім так голосно, що здригнулися шибки. Айла мимоволі відступила назад. Крістіан швидко простягнув руку, підтримавши її за лікоть.

- Обережно.

Їхні погляди зустрілися, і світ навколо на одну-єдину мить ніби завмер. Айла відчула дивне тепло. Не таке, як тоді, коли її підтримав Едмунд. Інше. Глибоке, наче вона нарешті знайшов загублену частину самого себе.

Крістіан різко відсмикнув руку та тодивився на власну долоню. Ніби сталося щось незрозуміле.

- Вибач. - Тихо промовив він.

Потім швидко вийшов із зали, навіть не озирнувшись.

Айла ще довго стояла нерухомо, вона не розуміла, чому серце б'ється так швидко, не розуміла, чому саме зараз їй захотілося повернутися до моря, і  чому в очах Крістіана на одну коротку мить вона побачила страх.

Увечері буря розігралася не на жарт. Вітер із силою бив у віконниці. Замок стогнав під його натиском. Після вечері Корвін наказав усім слугам перевірити, чи добре зачинені вікна.

- Ліно, другий поверх.

- Треворе, кухня.

- Айло, - він трохи замислився. - Перевіриш галерею над західним крилом.

Дівчина кивнула.

Коридори західного крила були майже порожні, лише полум'я смолоскипів здригалося від протягів. Айла одна за одною зачиняла важкі дерев'яні віконниці. Раптом сильний порив вітру розчинив останнє вікно. Дощ миттю залив підлогу. Айла кинулася його зачиняти, та стулки були надто важкими і вітер виривав їх із рук. Ще один порив, і вона ледь не втратила рівновагу.

- Відійди.

Знайомий голос пролунав зовсім поруч. Крістіан. Він легко перехопив обидві стулки, одним рухом зачинив їх і засунув важкий залізний засув. У коридорі одразу стало тихо, лише дощ глухо барабанив по дереву.

Айла мовчки схилила голову у знак вдячності.

Крістіан уважно подивився на її мокре волосся.

- Замерзла?

Вона похитала головою. Це була неправда, від холодного дощу її вже починало тремтіти. Крістіан це помітив. Він мовчки зняв із плечей темний плащ та  простягнув його Айлі. Вона розгублено подивилася на нього, потім заперечно похитала головою.

- Візьми.

Айла нерішуче простягнула руки. Плащ був важкий та теплий, від нього ледь відчувався запах хвої, дощу і диму з каміна.