***

Наприкінці виснажливого тижня замок повільно занурювався в глибоку нічну тишу. Слуги завершували останні прибирання, варта змінювалася на високих вежах, а з кухонних вікон уже не долинав звичний гомін.

Айла поверталася до пральні з великим плетеним кошиком брудних скатертин та білизни. За ці дні пекельної праці втома накопичилася в кожній клітині її тіла. Піднімаючись вузькими, темними службовими сходами, вона відчула, як гострий, пекучий біль знову пронизав її ступні та виснажені суглоби.

Дівчина зупинилася, заплющила очі й важко притулилася плечем до холодної кам'яної стіни, намагаючись не розплакатися від безсилля.

- Знову перевантажила себе? - почувся суворий, але турботливий голос Марти.

Старша покоївка підійшла до Айли, без зайвих слів забрала з її рук важкий кошик і похитала головою.

- Я ж казала берегти ногу. Думаєш, якщо мовчиш, то ніхто не бачить, як ти ледве переставляєш ноги? Хочеш усім довести, що сильніша за інших? Не треба. Іди перепочинь.

Айла швидко заперечно похитала головою й простягнула руки, намагаючись повернути кошик. Марта лише зітхнула.

- Уперта дівчина.

Саме тієї миті з верхнього прольоту долинули повільні кроки. Сходами спускався Крістіан. В одній руці він тримав кілька старих фоліантів у шкіряних палітурках, в іншій срібний свічник із палаючою свічкою. Полум'я відкидало довгі тіні на кам'яні стіни.

- Добрий вечір, Ваша Високосте, - вклонилася Марта.

- Добрий вечір.

Погляд принца ковзнув до Айли. Вона все ще стояла, обережно переносячи вагу на здорову ногу.

- Вона кульгає.

Це прозвучало не як запитання, а як констатація.

- Бачу, - спокійно відповіла Марта, трохи піднявши кошик. - Саме тому я забрала його в неї. Вона вперто намагається працювати понад силу.

Крістіан кілька секунд мовчки дивився на Айлу, ніби оцінюючи, скільки болю вона намагається приховати.

- Простежте, щоб найближчими днями їй не доручали важкої роботи.

- Так і зроблю, Ваша Високосте.

Він ледь кивнув, уже збираючись рушити далі, але раптом зупинився.

- І ще. На північних сходах, біля повороту до вежі, кілька кам'яних плит розхиталися. Вони слизькі й легко вислизають з-під ніг. Попросіть майстрів полагодити їх.

Марта здивовано звела брови.

- Ви й це помітили?

- Учора проходив там.

- Дивно… Туди майже ніхто не ходить.

Крістіан лише злегка знизав плечима.

- Значить, там ходжу лише я.

Не чекаючи продовження розмови, він спокійно рушив угору сходами й незабаром зник у темряві коридору.

Марта провела його поглядом і тихо всміхнулася.

- Дивний він. Холодний, мов зимове море. Але уважний до таких дрібниць, які більшість навіть не помічає. Просто не любить говорити про те, що відчуває.

Айла мовчки дивилася вслід принцу. Він не сказав їй жодного доброго слова. Не посміхнувся. Та чомусь поруч із ним вона вже вдруге почувалася так, ніби хтось непомітно став на її бік.

Ця думка не полишала її до самого вечора. Коли робочий день закінчився і замок поволі занурився в тишу, Айла повернулася до своєї маленької комірчини під самим дахом. За вузьким вікном тихо й ритмічно шуміло море. Місячне світло лилося крізь шибку, сріблячи темні, неспокійні хвилі. Дівчина скинула грубі черевики, обережно розтерла втомлену ногу, а потім, загорнувшись у старий вовняний плед, вилізла на широке підвіконня. Підібгавши коліна до грудей, вона завмерла, дивлячись на море. Колись воно було її домом. Тепер стало лише далеким, недосяжним спогадом.

Саме так місяць світив і того першого вечора, коли вона, тільки-но потрапивши до замку, уперше почула ту дивовижну, тужливу мелодію лютні, що долинала з високої вежі. Мелодію, яка змусила її плакати. Серце болісно стислося від спогаду. Чому над нічним морем більш не звучить знайома мелодія? Чи, можливо, вона просто приходить до своєї кімтати надто пізно і пропускає ці миті?

Айла довго вдивлялася в нічну темряву. Ніч була тихою, лише хвилі з гуркотом розбивалися об гострі скелі біля підніжжя, та десь у глибині замкових коридорів глухо пролунав дзвін старого вежового годинника, відраховуючи другу годину ночі.

Вона вже простягнула руку, щоб зачинити дерев'яні віконниці від прохолодного вітру, коли краєм ока помітила ледь помітний рух нагорі.

На одному з найвищих, ізольованих балконів західної вежі майнула висока, струнка постать у темному плащі. Людина кілька хвилин стоялаабсолютно нерухомо, спираючись на кам'яний парапет і дивлячись у безкрайню морську далечінь. Вітер розвівав край її плаща. Потім постать так само безшумно й плавно розчинилася в глибині темної кімнати.

Айла не змогла роздивитися обличчя через відстань і темряву. Та чомусь її серце підказувало... Що незнайомець дивився не на місяць і не на море. Він дивився далеко за обрій - туди, де в темряві починався інший, вільний світ, до якого він не міг дістатися.