Розділ 9. Королівська родина

Життя в замку поступово набувало чітких обрисів. Айла перестала плутатися в нескінченному лабіринті коридорів, навчилася вловлювати згасання й спалахи світла у високих вікнах і за запахом гарячого житнього хліба визначала, що настав ранок. Навіть кроки в лунких галереях вона тепер розрізняла безпомилково: важка хода варти, легкі й поспішні кроки служниць і безшумне, майже ковзке пересування королівської знаті. Зачувши останніх, дівчина вже інстинктивно втискалася в кам'яні ніші.

Того дня замок прокинувся зарано. Подвір’я відгукувалося передзвоном підків та гучними вигуками конюхів, а на кухні панував хаос.

- Прибули! - Беламі влетіла до кухні крізь важезні дубові двері. - Його Величність у замку!

- Уже? - Ліна сплеснула руками, ледь не впустивши полумисок із зеленню. - Їх чекали не раніше заперепередодні!

- Корвін розпрядився готувати малу трапезну, - випалила Беламі, спираючись на стіл. - Ніяких придворних, ніякої пишноти. Збираються тільки свої.

Айла завмерла з рушником у руках, вслухаючись у розмову. Марта, помітивши її цікавість, підійшла ближче й тихо пояснила:

- Разом із королем повернулися його брат Річард та племінник, принц Крістіан. Майже місяць провели в дорозі, супроводжували Його Величність до сусіднього королівства. Видно, справи вирішилися швидше, ніж планувалося.

- Наш мовчун знову вдома, - фиркнула Беламі, поправляючи чепчик.

- Беламі! - суворо перебила Марта.

- Та що «Беламі»? Усі про це говорять. Посмішка з нього як золото з жебрака. Або годинами сидить над сувоями, або до очманіння ганяє лицарів на тренувальному дворі.

- Людям аби попліткувати про те, чого вони не розуміють, - відрізала Марта.

- А я що? Я нічого, - Беламі знизала плечима. - Кажуть, він навіть до своїх покоїв не зайшов, а одразу побіг у стайню. Перевіряє, як там його кінь після дороги.

- Типовий Крістіан, - м'яко усміхнулася Марта. - Він швидше подбає про звіра чи слугу, ніж згадає про власний відпочинок.

- Усе одно якийсь дивакуватий, - пробурмотіла Беламі й побігла до печей.

Надвечір кухня перетворилася на палаючий вулик. Повітря густішало від аромату розмарину, запеченого м’яса та диму. Корвін, як завжди незворушний, стояв посеред цього руху, мов скеля. Він особисто перевіряв кожне блюдо й короткими кивками віддавав розпорядження.

Мала трапезна виявилася зовсім не такою, якою її уявляла Айла. Жодної холодної величі чи суворості. Тріщали дрова в каміні, розливаючи м’яке бурштинове світло, а овальний дубовий стіл, накритий лише на п’ятьох, створював відчуття справжнього родинного гнізда.

На чолі столу сидів король Валдор. Попри сивину у волоссі, він тримався рівно, а в його глибоких синіх очах відчувалася впевнена, спокійна сила. Поруч з ним сиділа королева Елеонора, чий погляд випромінював таке тепло, що навіть суворий замок здавався затишнішим. Вона час від часу легенько торкалася руки чоловіка, ніби нагадуючи, що зараз він не монарх, а просто її чоловік.

Едмунд, як завжди, захоплено щось розповідав, активно жестикулюючи:

- ...і уявляєш, він цілу ніч просидів у вежі з арбалетом, бо переконався, що на даху оселився привид!

Король тихо всміхнувся:

- І хто ж це був?

- Старий рудий кіт із кухні. Заплутався в шторах.

Королева прикрила вуста долонею, намагаючись стримати сміх, а суворий Річард лише хитав головою:

- Слава богу, що не дракон.

- З цим котом ні в чому не можна бути впевненим, - підморгнув Едмунд.

Серед загального сміху мовчав лише один.

Крістіан сидів праворуч від батька. Темний, без жодної золотої нитки чи прикраси камзол, розсипане по плечах чорне волосся й глибокий, абсолютно спокійний погляд. Він не здавався похмурим чи відстороненим, скоріше схожим на людину, яка звикла спостерігати за світом, а не перекрикувати його.

- Ти сьогодні вирішив зекономити слова? - з усмішкою запитав Едмунд, подаючись уперед.

Крістіан повільно підвів очі:

- Ти говориш за двох, тож баланс збережено.

Король переглянувся з братом і тихо засміявся, а Річард лише з теплою батьківською гордістю похитав головою.

Айла обережно підійшла до столу, щоб поставити глечик із вином.

- Дякую, Ліссо, - кивнув їй Едмунд.

Він пам'ятав те вигадане ім'я. Серце дівчини приємно тьохнуло від цієї дрібної уваги. Вона вже збиралася відступити в тінь, як раптом відчула на собі чужий погляд.

Крістіан.

Його темні очища затрималися на ній лише на коротку мить. Без зверхності, без цікавості, скоріше з легким, ледь помітним здивуванням. Ніби в її ході, обличчі чи погляді було щось, що абсолютно не вкладалося в образ звичайної замкової служниці, але за мить він уже відвернувся, повертаючись до розмови родини.

«Якийсь він... дивний», - промайнуло в голові Айли.

Коли вечеря добігла кінця і королівська родина залишила кімнату, Корвін підійшов до слуг.