Розділ 8. Перша зустріч

Наступного ранку Марта доручила Айлі нове завдання.

- Сьогодні працюватимеш у західному крилі, - сказала вона, поправляючи на дівчині білий чепчик. - Допоможеш подати сніданок до бібліотеки. У принца державна рада.

Айла уважно слухала. Марта поставила перед нею великий срібний піднос. На ньому стояли чайник із гарячим трав'яним чаєм, кілька порцелянових чашок, глечик із вершками, кошик зі свіжим хлібом, мед, сир і маленькі тістечка.

- Зможеш донести?

Айла впевнено кивнула.

Айла лише міцніше стиснула ручки підноса. Вона хотіла довести, що не є тягарем, що заслуговує залишитися в замку.

Піднос виявився набагато важчим, ніж здавався. Айла повільно рушила довгим коридором. Ноги все ще не звикли до людської ходи, кожен крок нагадував про угоду з Нерідою.

«Ще трохи...»

Попереду вже виднілися високі різьблені двері бібліотеки. Саме тоді різкий біль прошив ногу і Айла втратила рівновагу. Піднос вислизнув із рук.

Гучний брязкіт розлетівся всім коридором. Срібний піднос ударився об кам'яну підлогу, чашки розкотилися в різні боки, чайник перекинувся, гарячий чай розлився широкою калюжею, кошик із хлібом покотився сходами, а медова баночка, дивом не розбившись, застрибала по плитах. Айла похитнулася слідом. Вона вже була готова впасти, та чиясь сильна рука вчасно підхопила її за лікоть, інша підтримала за плечі.

- Обережніше.

Голос був спокійним, теплим. Айла заплющила очі.

«Все, мене виженуть.»

Вона повільно підняла голову. Перед нею стояв принц Едмунд, він був значно ближче, ніж того дня в коридорі. Темне волосся було трохи розтріпане, ніби він поспішав. На ньому був темно-синій камзол без урочистих прикрас, а на рукавах виднілися ледь помітні чорнильні плями.

Його карі очі дивилися уважно й зовсім без осуду.

- Ти не поранилася?

Айла швидко похитала головою, хоча щиколотка все ще пульсувала від болю. Саме тоді вона впізнала його, серце завмерло. Це був він - юнак, якого вона винесла з холодного моря. Заради якого залишила свій світ, заради якого віддала голос.

- Ваша Високосте!

До них уже поспішав літній лакей.

- Пробачте! Ми зараз усе приберемо!

- Нічого страшного, — спокійно відповів принц. - Це лише посуд. – Потім первів погляд на Айлу. - Ти новенька?

Айла кивнула.

- Мені казали про тебе.

Він трохи усміхнувся.

- Лісса, так?

Вона ще раз кивнула.

- І справді не можеш говорити?

Айла опустила очі.

Потім повільно похитала головою. Едмунд помітно засмутився.

- Шкода...

Кілька секунд він мовчав. Потім сказав уже зовсім іншим тоном:

- Хоча, один із моїх учителів колись говорив, що мовчання іноді розповідає більше, ніж слова.

Він усміхнувся.

- Отже, ми якось порозуміємося.

Айла дивилася на нього, не вірячи власному щастю. Саме таким вона й уявляла його: добрим, щирим, таким, хто насамперед простягне руку людині, а не стане сварити за розбитий посуд. У цей момент двері бібліотеки прочинилися.

- Ваша Високосте, — визирнув канцлер. - Усі вже зібралися.

Едмунд тихо зітхнув.

- Уже йду.

Він ще раз поглянув на Айлу.

- Не переймайся через піднос.

Потім звернувся до лакеїв:

- Допоможіть прибрати.

І до дівчини:

- А ти сходи до лікаря. Нехай перевірить, чи не забила ногу.

Вона кивнула. Едмунд легко схилив голову на прощання й зник за дверима бібліотеки. Айла ще довго стояла серед уламків порцеляни й запаху розлитого чаю. Серце билося так сильно, що заглушало всі інші звуки. Вона була щаслива: він справді виявився таким добрим, як вона мріяла. І все ж, коли двері бібліотеки зачинилися, у душі ворухнулося ледь вловиме відчуття дивне та незрозуміле: голос, усмішка, риси обличчя - усе було саме таким, як вона пам'ятала, і водночас ніби чогось бракувало. Ніби вона чекала почути в ньому ту саму тиху мелодію, що багато ночей кликала її до берега. Айла повільно відвернулася.

«Напевно... мені лише здалося».

Вона ще не знала, що її серце вже відчуло те, чого розум поки не міг пояснити.