***

Наступні кілька днів промайнули в безперервній роботі.

Кожен ранок починався ще до сходу сонця. Ледь лунав дзвін із кухонної вежі, як замок оживав. У коридорах лунали поспішні кроки слуг, на кухні гуркотів посуд, а з подвір'я долинало іржання коней.

Айла швидко зрозуміла, що в цьому великому домі кожна людина має своє місце. Під пильним оком Марти вона навчилася вправно застеляти ліжка, складати білизну, натирати срібний посуд до дзеркального блиску й носити важкі кошики, не розливаючи води та не зачіпаючи дорогих ваз. Ноги все ще боліли. Кожен крок нагадував про ціну, яку вона заплатила за людське життя. Але Айла жодного разу не поскаржилася.

- Молодець, — іноді схвально кивала Марта. - Руки ще невпевнені, зате серце працьовите.

Айла лише сором'язливо всміхалася. Найважче було не працювати - найважче було мовчати. Інші покоївки під час роботи без упину розмовляли, сміялися, ділилися новинами й жартували одна з одною. Айла ж могла відповідати лише поглядом, усмішкою або легким кивком. Дехто ставився до неї зі співчуттям. Інші з насторогою.

- Дивна вона якась, — одного разу пошепки сказала молода служниця, гадаючи, що Айла не почує. — За цілий день жодного слова.

- Зате працює за двох, - одразу відказала Марта, навіть не підводячи очей від білизни. - І ніколи не скаржиться. Не всім дано говорити, зате кожному дано бути людиною.

Покоївка ніяково замовкла. Айла вдячно подивилася на Марту, та лише непомітно підморгнула їй.

Минуло ще кілька днів.

Айла вже почала запам'ятовувати нескінченні коридори замку, знала, де знаходяться кухня, пральня, комори й кімнати для прислуги. Замок, який спочатку здавався величезним і чужим, потроху переставав її лякати. Та одного ранку звичний розмірений ритм несподівано порушив гучний гамір. Коридором пролунали поспішні кроки.

- Дорогу Його Високісті! Принц іде!

Усі покоївки миттєво відступили до стін і низько схилили голови.

Айла розгублено озирнулася, не розуміючи, що відбувається. Коридором швидко крокував принц Едмунд у супроводі радників, придворних і озброєної варти. На ньому був темно-синій камзол, оздоблений срібною вишивкою, а з плечей спадала важка оксамитова мантія. Усі слуги схилили голови. Айла завмерла біля стіни, міцно притискаючи до грудей швабру. Серце шалено калатало.

Це був він.

Той самий юнак, якого вона винесла з холодних хвиль. Те саме обличчя, те саме темне волосся, та сама постава. Вона затамувала подих, сподіваючись, що він хоч на мить подивиться в її бік. Але Едмунд навіть не помітив її.

- Якщо ми укладемо союз із північними князівствами, - говорив він радникам, - то зможемо зміцнити кордон ще до осені.

- Це потребуватиме нових податків, Ваша Високосте, - відповів сивий канцлер.

- Якщо іншого виходу немає,  нехай так і буде.

Голос принца був упевненим і твердим. Айла дивилася й не могла позбутися дивного відчуття. Перед нею була та сама людина, і водночас зовсім інша. У його погляді не було тієї тихої туги, яку вона щоночі відчувала в музиці, не було самотності, не було смутку. Едмунд ішов швидко, жваво обговорюючи державні справи, інколи навіть сміючись із жартів своїх супутників.

«Може він просто змінився?» - майнула в Айли думка. Вона хотіла в це повірити.

Цієї ночі Айла, як завжди, підійшла до маленького вікна своєї кімнати. Звідси було видно край скелі й вузький балкон, що височів над морем. Вона довго вдивлялася в темряву, чекала, та ніч минула тихо, наступна теж, і ще одна. Жодного разу вона не почула знайомої мелодії, лише шум прибою та посвист нічного вітру.