Розділ 7. Новий дім

Айла розгублено озирнулася. Холодний морський вітер торкався її шкіри, змушуючи тремтіти. Лише тепер вона усвідомила, що залишилася зовсім без одягу. Щоки спалахнули від сорому. Русалки ніколи не носили людського вбрання: густе волосся й довгі пасма морських водоростей, якими вони прикрашали себе, були достатніми у підводному світі, але тут, на суші, вона почувалася беззахисною.Айла інстинктивно прикрилася руками й роззирнулася довкола. Неподалік, серед викинутих морем колод і клаптів водоростей, лежав старий рибальський човен, витягнутий на пісок. На одному з його бортів сушилася груба полотняна накидка, мабуть, забута кимось із рибалок після нічного лову. Айла нерішуче підійшла. Тканина була шорсткою й пахла морською сіллю, сонцем і димом. Вона не знала, як люди носять такий одяг, але обережно накинула полотно на плечі й загорнулася в нього, міцно притискаючи краї до грудей. Поряд лежав шматок старої мотузки. Айла підняла його й незграбно перев'язала накидку на талії, щоб вона не спадала. Вона ще раз поглянула на море. Хвилі тихо набігали на берег, ніби кликали її назад.

- Прощавайте... - хотіла прошепотіти вона.

Та з її вуст не зірвалося жодного звуку.

Лише тоді Айла остаточно зрозуміла: Неріда сказала правду, її голос залишився в морі. Вона міцніше запахнула полотняну накидку і, стискаючи її тремтячими руками, зробила свій перший крок назустріч людському світу.

За кілька годин Айла нарешті дісталася до замку. Дорога видалася нескінченною. Кожен крок відгукувався пекучим болем, ніби вона ступала по гострих уламках скла. Нові людські ноги ще не слухалися її. Кілька разів дівчина змушена була зупинятися, щоб перевести подих і вгамувати тремтіння в колінах.  Сонце вже піднялося високо над морем. Гарячий пісок давно змінився кам'янистою дорогою, але й вона не приносила полегшення. Босі ступні були подряпані й закривавлені, а кожен новий крок вимагав від Айли неймовірних зусиль, та вона вперто йшла вперед.

Нарешті попереду, на високій скелі, виросли могутні кам'яні мури замку. Їхні сірі башти здіймалися до самого неба, а над ними гордо майорів королівський прапор. Серце Айли затріпотіло. Саме тут жив той, заради кого вона залишила рідне море, родину й власний голос. Вона на мить заплющила очі, збираючись із силами.

«Я майже прийшла...»

Глибоко вдихнувши, Айла зробила останні кроки до головної брами.

Суворі вартові, що стояли по обидва боки масивних дубових воріт, насторожено переглянулися.

- Хто така?

Айла лише похитала головою.

- Ти що, німа?

Вона несміливо кивнула. Другий вартовий фиркнув.

- І звідки тільки беруться.

У цей момент повз проходив літній чоловік у темно-синьому камзолі. Він уважно подивився на Айлу.

- Що тут сталося?

- Ця дівчина хоче пройти до замку, пане. Ні імені, ні документів, не говорить.

Чоловік кілька секунд мовчки дивився на дівчину. Його погляд ковзнув по розбитих босих ногах, подряпаних долонях і мокрому волоссю. Було очевидно: вона пройшла нелегкий шлях.

Потім спокійно сказав Айлі:

- Я Корвін, головний управитель королівського замку. Наразі у замку бракує робочих рук. Якщо чесно працюватимеш, матимеш їжу й дах над головою.

Айла швидко закивала.

- Гаразд.

Він усміхнувся.

- От і домовилися.

Управитель жестом запросив її йти слідом.

Щойно Айла переступила поріг, важкі дубові ворота повільно зачинилися за її спиною. Їхній глухий гуркіт прокотився кам'яним подвір'ям, мов відлуння вироку. Айла мимоволі здригнулася. Їй здалося, ніби разом із цим звуком назавжди зачинилися двері до її колишнього життя. Позаду залишилося море, батьківський палац, лагідні обійми матері, сміх сестер і безтурботні дні серед коралових садів. Тепер вона була людиною. Самотньою. Німою. І дороги назад уже не існувало. Корвін не поспішав, наче відчував, що дівчині потрібен час, аби звикнути до нового світу.

Вони мовчки перетнули внутрішнє подвір'я. Посеред нього дзюрчав старовинний фонтан із білого каменю. Сонячні промені грали на бризках води, розсипаючи навколо тисячі золотих іскор. Повз них снували слуги: одні поспішали з кошиками білизни, інші несли кошики з овочами до кухні, хтось підмітав бруківку, а хтось полірував лицарські обладунки. І всюди вирувало життя. З прочинених кухонних дверей долинав аромат свіжоспеченого хліба, печеного м'яса й духмяних трав. Десь поруч іржали коні. З боку тренувального майданчика лунав дзвін мечів і короткі команди наставників.

Для Айли всі ці звуки були новими.  Море співало інакше - там вона звикла чути шепіт течій, спів китів, тріск мушель і ніжний передзвін коралів. Тут же все звучало голосно, безладно, але дивовижно живо. Вона жадібно вдивлялася в кожну дрібницю, ніби боялася щось пропустити. Незнайомі людські обличчя,  яскраві прапори над вежами, кам'яні стіни, що здіймалися високо до неба. Вона ніколи не бачила нічого подібного.

Корвін повів її до головного корпусу замку. Їхні кроки глухо відлунювали широкими коридорами. Під ногами холодив гладенький камінь. Уздовж стін висіли величезні гобелени із зображеннями королівських битв, полювань і урочистих коронацій. Крізь високі стрілчасті вікна лилося післяобіднє сонце, залишаючи на підлозі різнокольорові візерунки від кольорового скла.