Розділ 6. Вороття немає

Повернувшись до палацу морського володаря, Айла одразу зачинилася у своїй кімнаті. Вона притиснула до грудей маленький кришталевий флакон і, нарешті залишившись на самоті, дала волю почуттям. Її всю тремтіло від страху, від хвилювання, від усвідомлення того, що вже цієї ночі вона востаннє бачить свій рідний дім.

Невже вона справді готова залишити все: батьків, сестер, безмежні морські простори, у яких минуло все її життя? Айла заплющила очі. Перед нею знову постало обличчя юнака, якого вона врятувала під час бурі.

Вона тихо видихнула.

- Так... - ледь чутно прошепотіла вона. - Готова.

Її серце більше не вагалося. Коли хвилювання трохи вщухло, Айла сховала флакон у невелику перламутрову скриньку й вийшла зі своєї кімнати.  У великій залі вже зібралася родина. Батько обговорював із радниками справи морського царства, мати розмовляла зі старшими доньками.

Побачивши Айлу, королева тепло всміхнулася.

- Доню, де ти була? Ми вже почали хвилюватися.

Айла лише всміхнулася у відповідь. Вона підійшла до матері й міцно її обійняла. Потім так само обійняла батька.

Морський Володар здивовано засміявся.

- Що сталося? Ти сьогодні напрочуд ніжна.

- Просто... захотілося обійняти вас, - тихо відповіла Айла.

Мати лагідно погладила доньку по волоссю.

- Ми теж тебе любимо, моя маленька перлино.

Айла заплющила очі, намагаючись запам'ятати це тепло назавжди. Вона знала те, чого не знав ніхто з них. Це могли бути її останні обійми з родиною.

На світанку, коли морське царство ще спало, Айла безшумно вислизнула зі своїх покоїв. Вона не озиралася. Якби озирнулася хоч раз, то, можливо, вже не знайшла б у собі сил піти далі. Підводні коридори палацу були занурені в синюватий напівморок. Лише перлини, вмуровані у стіни, відкидали м'яке світло, а за високими арками повільно коливалися морські рослини. Усе було таким знайомим. Таким рідним.

Айла провела долонею по холодній кораловій колоні.

- Прощавайте... — ледь чутно прошепотіла вона.

            Ніхто її не почув. Вона швидко попливла до поверхні. Чим вище піднімалася, тим світлішою ставала вода. Сонце ще не зійшло, але обрій уже починав рожевіти. Морська гладінь була спокійною, ніби сама природа затамувала подих. Айла випірнула неподалік того самого берега, де кілька місяців тому врятувала незнайомого юнака. Берег був безлюдний. Лише тихий шум хвиль і крики ранніх чайок порушували тишу. Русалонька дістала зі схованки кришталевий флакон. Срібляста рідина всередині світилася, ніби в ній зберігалося саме місячне світло. Руки тремтіли. Перед очима промайнули обличчя матері, батька, сестер. Вона згадала свій дім, коралові сади, веселі ігри з дельфінами, пісні русалок, що лунали у морських печерах. Усе це вона залишала назавжди. По її щоці скотилася сльоза й змішалася з морською водою.

- Пробачте мені... - прошепотіла Айла.

            Вона ще раз поглянула на безкрає море, ніби прощаючись із ним. Потім повільно відкрила флакон. У повітрі розлився дивний аромат солоного моря, весняного дощу та невідомих квітів. Саме в цю мить над обрієм з'явився перший золотий промінь сонця. Він торкнувся морської поверхні й засяяв тисячами золотих іскор.

            Айла заплющила очі.

- Заради кохання.

            І одним ковтком випила весь вміст флакона. Спочатку нічого не сталося, та вже за мить усе її тіло пронизав пекучий біль. Вона різко вдихнула. Здавалося, ніби розпечені блискавки пробігли від кінчика хвоста до самого серця. Айла скрикнула. Та жодного звуку не почула: її голос уже зник. Вона вражено торкнулася горла: тиша, абсолютна. Біль ставав нестерпним, смарагдовий хвіст почав світитися сріблястим сяйвом, луска одна за одною розчинялася, перетворюючись на блискучі краплини, кістки змінювали свою форму, м'язи стискалися. Вона відчула, як тіло ніби розривається навпіл, хотілося повернути все назад, стрибнути у воду, покликати матір, попросити допомоги. Але було вже запізно. Сліпучий спалах світла змусив її заплющити очі.

            Коли біль нарешті почав відступати, Айла відчула під собою не воду, а теплий пісок. Вона важко розплющила очі. Сонце вже піднялося над морем, хвилі лагідно торкалися берега. Айла повільно опустила погляд униз - там, де ще кілька хвилин тому був довгий смарагдовий хвіст, тепер лежали дві людські ноги. Тремтячи, вона обережно поворухнула ними. В ту же мить біль пронизав усе тіло, здавалося, ніби замість хвоста в неї тепер були тисячі гострих уламків скла. Вона стала людиною, вперше за своє життя відчула, якою беззахисною може бути істота без моря.