Розділ 4. Заборонений шлях.

Дні змінювалися тижнями, а тижні - місяцями, але морські глибини більше не приносили Айлі спокою. Вона більше не співала. Щойно її губи торкалися знайомої мелодії, перед очима поставав юнак, якого вона врятувала серед бурі. Тепло його долонь, риси обличчя, сріблясте світло місяця на його волоссі - усе це поверталося з такою силою, що голос зривався, а пісня розчинялася серед хвиль. Море все ще було її домом. Та серце вже належало іншому світу. Айла зрозуміла: вона більше не зможе жити, знаючи, що там, за поверхнею води, існує він. І у неї був тільки один вихід.

Неріда.

Саме так звали жінку, яку в морському царстві всі називали морською відьмою.

Астеріон суворо заборонив будь-кому наближатися до її оселі. Та навіть без його наказу мало хто наважувався шукати дорогу до її підводної печери. Казали, що вода там ніколи не рухалася. Навіть акули змінювали напрямок, відчувши холод, що панував довкола її володінь, а найсміливіші дельфіни ніколи не перетинали невидимої межі.

Про Неріду складали легенди. Одні говорили, що вона могла одним помахом руки здійняти шторм. Інші присягалися, що їй підкоряються найдавніші сили океану - ті, про які вже не пам'ятали навіть жерці Морського Володаря.

Лише одне не викликало сумнівів. Неріда ніколи не виконувала прохань без плати. І чим сильнішим було бажання, тим дорожчою ставала ціна. Та цього разу Айла була готова віддати все. Навіть власне майбутнє.

Підводна течія привела її до вузької ущелини, прихованої за густою завісою бурих водоростей. Про цей прохід не співали в піснях. Його не позначали на жодній карті морського царства. Старші русалки лише шепотіли дітям:

- Якщо доля приведе тебе до печери Неріди, добре подумай, перш ніж вимовити її ім'я.

Айла зробила глибокий вдих і ковзнула у темний прохід. Попереду на неї чекала жінка, яка могла здійснити її найбільшу мрію. Або зруйнувати життя назавжди.

Вода навколо стала незвично теплою.

Попереду відкрилася велика печера. Її склепіння губилося в темряві, а стіни світилися тисячами блакитних мушель. Посередині печери лежало нерухоме озеро, сполучене з морем вузьким підводним тунелем. Над озером починалася суша. Айла завмерла. Вона ніколи не бачила нічого подібного.

Кам'яний берег здіймався над водою широкими сходами, по яких спадали тонкі струмки. Десь угорі пробивався промінь сонця, розбиваючись на золоті іскри.

- Неріда? - несміливо покликала вона.

Відповіла лише луна.

Айла вже подумала, що печера порожня, коли раптом почула спокійний голос:

- Я чекала на тебе.