Розділ 3. Порятунок

Того вечора небо затягнуло чорними важкими хмарами. Скрипка мовчала, а з моря насувався страшний шторм. Айла з тривожним передчуттям кружляла біля поверхні, коли помітила королівський корабель. Він повертався до гавані, але розлючений океан не збирався відпускати свою здобич.

Блискавка розколола небосхил, і велетенська хвиля з гуркотом обрушилася на палубу корабля, ламаючи щогли, мов сухі тріски. Серед криків і хаосу Айла раптом побачила його. Той самий силует. Юнак відчайдушно намагався втриматися за канат, але черговий удар стихії зірвав його в бурхливу піну.

Океан затягував його на дно. Мелодія його життя ледь не обірвалася, поступаючись місцем вічній темряві.

Шторм ревів, немов поранений звір, але Айла не чула цього гуркоту. У її вухах і досі лунав відгомін тієї ніжної мелодії скрипки, яку вона полюбила всім серцем. Людина, що подарувала їй цю музику, зараз занурювалася у морську безодню, беззахисна перед люттю її рідної стихії.

Вона стрілою кинулася в глибину, розтинаючи бурхливі потоки піни й уламків.

Серед тонучих снастей і важких діжок Айла побачила його. Юнак уже не боровся — його очі були заплющені, а темне волосся колихалося у воді, мов морські водорості. Він повільно занурювався в безодню. Русалонька підпливла ближче, обхопила його тендітними руками за плечі й щосили рвонула вгору, до рятівного повітря.

Людське тіло здавалося їй неймовірно важким, а хвилі раз у раз намагалися вирвати його з її рук. Та кохання надавало їй сили. Виринувши на поверхню, Айла тримала голову юнака над водою й несла його геть від корабля, що розсипався під натиском бурі, до піщаного берега, де шторм уже був не таким небезпечним.

Коли її хвіст торкнувся прибережної мілини, буря почала вщухати. Айла обережно витягла юнака на прохолодний пісок.

Наставав світанок, і перші промені сонця торкнулися його обличчя. Дівчина вдивлялася в нього із завмиранням серця: бліда шкіра, благородні риси, знайомий силует темного волосся. Він був так схожий на того, кого вона бачила раніше. Без скрипки, у напівтемряві ранку, його обличчя здавалося іншим, ніж вона уявляла. Але часу на сумніви не було.

Вона торкнулася долонею його холодної щоки й заспівала. Тихо, ніжно, вкладаючи в пісню всю свою цілющу магію, благаючи його серце знову забитися.

Юнак ледь чутно зітхнув. Вода вирвалася з його легень. Він слабко поворухнувся.

Айла зрозуміла, що їй час іти. На обрії вже виднілися постаті людей, які поспішали до берега після шторму. Вона востаннє провела пальцями по його волоссю й, різко розвернувшись, ковзнула назад у море, сховавшись за найближчою скелею.

Вона бачила, як до нього підбігли слуги, як вони закричали:

- Принц Едмунде! Він живий!

«Едмунд», - подумки повторила Айла.

Тепер її кохання мало ім'я.

Вона повернулася до підводного палацу, але її душа назавжди залишилася на тому березі.