Розділ 2. Музика над хвилями

Поверхня океану зустріла Айлу прохолодним вечірнім бризом. Тут вода здавалася легшою, а небо - безмежним, усіяним діамантовим розсипом зірок. Вона безшумно виринула біля підніжжя похмурої скелі, неподалік від піщаної мілини. На вершині височів королівський замок, чиї вікна сяяли теплим бурштиновим світлом.

Місце здавалося зовсім покинутим, якби не старий напівзатоплений човен, що встромився носом у мокрий пісок. Айла сховалася за скелею й почала чекати.

За деякий час з'явився він.

Хто він, як його звати, Айла не знала. Вона знала лише одне: її юне дівоче серце назавжди належить йому.

Одного разу, припливши сюди, вона побачила цього юнака. Крізь завісу морських бризок і вечірні сутінки русалка не могла чітко розгледіти його обличчя. Вона бачила лише силует - високий, стрункий, із темним волоссям, яке розвівав вітер. У його руках була скрипка.

Він підняв смичок, і над притихлим морем пролунав перший звук.

Айла слухала мелодію, затамувавши подих. Її власний голос міг наказувати бурям, але ця музика… вона підкорювала серце. Скрипка не просто співала - вона плакала, тужила, кликала когось у темряві. У цих акордах було стільки самотності й прихованої пристрасті, що в дівчини защеміло в грудях. Їй здавалося, що юнак на скелі виконує ту саму пісню, яку вона так довго шукала в океанських глибинах.

Вона закохалася.

Без пам'яті. Без вагань.

Не в людину, яку майже не знала й навіть не могла добре роздивитися, а в ту поранену, прекрасну душу, що жила в його музиці.

Відтоді щоночі, потай від усіх, вона поверталася до скелі. Юнак грав, а вона погойдувалася на хвилях, боячись порушити цю тендітну гармонію. Вона була певна: той, хто здатен творити таку музику, не може не бути найдобрішою, найчутливішою й найшляхетнішою істотою на землі. І цей юнак здавався їй недосяжною зіркою.

- Ах, якби ж я могла співати разом із тобою… - прошепотіла вона.

Та хвилі забрали її тихе зітхання.

Мелодія стихла, розчинившись у вечірній тиші. Юнак повільно поклав скрипку до потертого футляра, дбайливо, ніби крихкий спогад. Завмер на краю мілини й із сумом поглянув на безкрайню водну гладінь, у якій догорали останні багряні відблиски заходу сонця. Важко зітхнувши, він попрямував у бік замку.

Його самотній силует чітко вимальовувався на тлі темніючого неба. Кам'яний велетень, що височів на пагорбі, вже запалював перші вогні у вузьких вікнах-бійницях. Цей замок давно став для юнака водночас і домом, і позолоченою кліткою. З кожним кроком назад, до холодних гранітних мурів, музика в його душі поступалася місцем звичній, гнітючій тиші, яку йому знову судилося берегти.

Вітаю на сторінках моєї книги! Це моя перша ластівка та проба пера. Буду вдячна за коментарі й конструктивну критику. Це надихає та робить твір кращим! 😊