Розділ 1. Голос морської безодні

Океан ніколи не мовчав. Його глибини дихали, гуркотіли, ворушачи на дні віковічне каміння, шелестіли плавцями незліченних косяків риб і зітхали теплими течіями. Та серед цього вічного, звичного шуму був один звук, заради якого завмирало все живе - від самої поверхні до найтемніших западин. Пісня молодшої доньки морського володаря.

Молодша донька морського володаря була вродливою навіть за мірками безсмертних мешканців глибин. Її довге біляве волосся срібла м'якими хвилями спадало до самої талії, переливаючись у променях сонця, що пробивалися крізь товщу води. Великі очі, чисті й прозорі, мов морська вода над кораловими рифами, змінювали свій відтінок від бірюзового до глибокого сапфірового залежно від світла. Її шкіра мала ніжний перламутровий блиск, ніби була виткана з місячного сяйва, а кожен рух здавався таким легким і граційним, наче вона не пливла, а танцювала разом із течіями.

Її хвіст був справжнім дивом. Луска, дрібна й бездоганно рівна, виблискувала всіма барвами океану - від ніжної аквамаринової біля талії до насиченого смарагдового на широкому плавці. Коли Айла рухалася, здавалося, що по ньому пробігають сонячні зайчики, а між лусочками народжується розсип живих перлин.

Та найбільше захоплювала не її краса. На відміну від своїх старших сестер, які любили коштовності, пишні зачіски й захоплені погляди придворних, Айла залишалася скромною й щирою. Можливо, саме тому її голос був таким особливим. Він народжувався не лише з магії, дарованої при народженні, а й із доброти серця, що залишалося чистим, попри розкіш палацу й велич королівської крові.

Коли Айла відкривала вуста, навіть примхливі північні шторми вкладалися спати на м’яке піщане дно. Її голос не був схожий ні на людський, ні на пташиний. У ньому бринів передзвін кришталевих мушель, що торкалися одна одної, тепле сяйво найрідкісніших перлин і прадавня магія морських глибин.

Того вечора амфітеатр із білих коралів був переповнений. Тисячі морських мешканців завмерли в очікуванні. Зграї світних медуз сплітали над головою русалоньки живі мерехтливі вінки, а величезні мудрі кити трималися осторонь, боячись навіть помахом хвоста порушити гармонію.

Айла заплющила очі й заспівала. Спочатку це був лише тихий подих, схожий на шепіт прибою, але поступово мелодія набирала сили, захоплюючи всіх навколо. Вона співала про красу підводних садів, про вічний спокій безодні та про сонце, яке мешканці моря бачили лише крізь товщу води.

Коли стихли останні акорди, підводне царство ще довго залишалося в цілковитій тиші, перш ніж вибухнути захопленим гулом.

Сестри Айли, золотоволосі й галасливі, відразу оточили її.

- Айло, це було неймовірно! - вигукнула найстарша, Кораліна, поправляючи у волоссі вінок із морських лілій. - Поглянь на дельфінів, вони й досі кружляють на одному місці!

- Так, але ти знову змінила фінал, — зауважила інша сестра, похитавши головою. - Чому наприкінці твоїх пісень завжди стільки смутку? Наче ти втрачаєш щось дуже важливе.

Айла лагідно усміхнулася сестрам, але промовчала. Вона й сама не знала, чому в її бездоганному співі дедалі частіше звучала дивна, ледь вловима нота туги. Наче вся ця підводна розкіш і загальне захоплення були лише гарною декорацією, а її справжнє життя чекало десь в іншому місці.

- Твої пісні стали надто глибокими, моє дитя, - пролунав густий, громовий голос.

Русалки шанобливо розступилися. До Айли підплив морський цар. Його сиве волосся й борода плавно колихалися у воді, а в руках спочивав важкий тризуб. Погляд батька був сповнений любові, але в ньому читалася тривога.

- У них оселилося відлуння верхнього світу, Айло, - тихо продовжив він, торкнувшись долонею її плеча. - Пам’ятай, море дає нам усе, що потрібно для щастя. Там, нагорі, немає нічого, окрім сухого, пекучого вітру та небезпек. Люди жорстокі й не вміють цінувати красу.

- Я знаю, тату, - відповіла Айла, і її голос пролунав, мов ніжний передзвін дзвіночків. - Я не шукаю зустрічей із людьми. Просто... іноді мені здається, що небо намагається мені щось сказати.

- Небо мовчить, Айло. Говорить лише океан. Слухай його, - суворо, але з сумною усмішкою підсумував цар і поплив до своїх радників.

Айла проводила його поглядом. Вона не хотіла засмучувати батька, але серцю не накажеш. Щоночі, коли метушня в кораловому палаці стихала, а сонце починало торкатися обрію, перетворюючи воду на рідке золото, її невідворотно тягнуло вгору. Туди, де вода межувала з безкраїм небом і де на вершині похмурої скелі височів замок із сірого каменю.

Саме звідти щовечора долинала музика, яка перевернула всю її душу…