8

Тінь від кухонного торшера повільно розтікалася по підлозі, розмиваючи межі напівтемряви. Лейла стояла біля вимикача, і її рука досі дрижала. Ввімкнути світло вимагало майже надлюдських зусиль — це означало визнати, що зовнішній світ усе ще існує за цими щільними шторами, що час не зупинився разом із її розтрощеним життям.
Вона зробила крок до вікна, щоб трохи відхилити тканину, і в цей момент повітря у вітальні розрізав різкий, забутий звук.
Дзвінок у двері.
Лейла завмерла, затамувавши подих. Серце боляче вдарилося об ребра, а до горла знову підкотила знайома нудота. Ніхто не мав знати, що вона вдома. Телефон досі лежав розряджений десь під купою одягу, а двері під’їзду були зачинені.
Дзвінок повторився — не наполегливо, не агресивно, а тихо й зважено. А потім пролунав короткий, ледь чутний стукіт деревом по металу.
— Лейло... — пролунав із того боку глибокий, тихий голос, у якому відчувалася така важка, виснажена втома, що дівчина мимоволі здригнулася. — Це Максим. Я знаю, що ти всередині. І я не піду.
Вона застигла посеред коридору, обійнявши себе руками за плечі. Їй хотілося закричати, щоб він ішов геть, що вона не хоче нікого бачити, що від усього людського роду її нудить. Але голосу не було — з пересохлого горла вирвався лише тихий, безсилий хрип.
— Я не змушуватиму тебе розмовляти, — продовжував Максим через зачинені двері. Його голос звучав дивовижно близько, ніби він сидів, спирайся спиною об дверне полотно прямо на брудній кахляній підлозі під’їзду. — Ти можеш навіть не відчиняти. Просто вислухай. Я стою під твоїми вікнами кожен день. Я бачу, як ти згасаєш у цій темряві, і я більше не можу просто дивитися.
Лейла повільно опустилася на підлогу біля дверей, уткнувшись лобом у холодну поверхню. Сльози, які, здавалося, вже давно висохли, знову обпекли щоки.
— Ти маєш повне право ненавидіти весь світ, — тихо казав Максим, і в його інтонаціях не було жодної краплі фальші чи сухого співчуття, лише глухий, концентрований біль за неї. — Ти маєш право проклинати той день, коли довірилася йому. Але ти не повинна знищувати саму себе за те, що хтось виявився боягузом і зрадником. Твоєї провини тут немає. Жодної краплі, Лейло.
Він замовк на мить, збираючись із силами. Вона чула його важке дихання.
— Я залишив під дверима пакет. Там гарячий бульйон, фрукти й вода. Якщо ти не хочеш бачити мене — я піду прямо зараз. Але я повернуся завтра. І післязавтра. Я буду поруч стільки, скільки знадобиться, щоб ти згадала, як це — дихати без болю.
За дверима почувся шелест пакета, а потім повільні кроки, що почали віддалятися сходами.
Лейла сиділа на підлозі, слухаючи, як затихають його кроки. Уперше за ці сім днів задушливе, отруйне відчуття повної самотності трохи відступило, залишивши замість себе легке, ледь помітне тепло. Вона повільно протягнула руку до замка й тихо повернула ключ.