7

Тиждень перетворився на безкінечний, сірий лабіринт, де час утратив будь-який сенс. Дні зливалися з ночами, а єдиними орієнтирами залишалися виснаження та душевний біль, який і не думав ущухати.
​Лейла практично не виходила з квартири. Вона взяла відпустку за власний рахунок, вимкнула телефон і зашторила всі вікна, зануривши домівку в напівтемряву. Квартира, з якої вона викинула геть усі речі Павла, здавалася порожньою, дзвінкою й чужою.
​Мовчазні катування
​Кожен куток нагадував про нього, але найгіршими були нічі. Варто було Лейлі заплющити очі, як у голові знову виникав той вечір. Вона знову й знову проживала кожен кадр цієї трагедії, мов кінострічку, запущену на повтор.
​Вона бачила перелякане, боягузливе обличчя Павла. Чула його белькотіння. І щоразу, наче розпечене залізо, у свідомість врізався холодний, зверхній голос Катерини:
​«Ти сам прекрасно знаєш, що я вагітна... Ми чекаємо на дитину... У нього тепер буде справжня сім'я».
​Ці слова розривали її зсередини. Лейла поверталася в ліжку, кусала губи до крові, аби не закричати на весь будинок, і заривалася обличчям у подушку, яка вже не висихала від сліз.
​«Два тижні...Він знав про це два тижні і все одно цілував мене зранку. Ходив зі мною в кіно. Обіймав і брехав про майбутнє...» — ця думка отруювала кожну клітину її тіла. Вона відчувала огиду не лише до нього, а й до самої себе — за те, що була такою сліпою, такою довірливою.
​Побутове пекло
​Їжа втратила смак. Вона змушувала себе випити кілька ковтків води або з'їсти шматочок хліба лише для того, щоб не знепритомніти, але шлунок стискався від нудоти. Тіло ослабло, під очима залягли темні, майже чорні тіні, а губи потрескалися.
​Вона годинами могла сидіти на підлозі у вітальні, обійнявши коліна, і просто дивитися в одну точку на стіні. Іноді на неї накочувала лють — вона зривалася, плакала голосно, ридаючи до болю в грудях і задухи, а потім знову впадала в повну апатію.
​Три роки її життя просто викреслили. Її відданість знецінили. Вона почувалася так, ніби її живьем пограбували й викинули на узбіччя.
​А тим часом під її будинком щодня стояла знайома машина.
​Максим практично не спав цей тиждень. Його робота, справи — усе відійшло на другий план. Щовечора після роботи він приїжджав до її під'їзду і годинами сидів у салоні, стискаючи кермо й дивився на її темні, зашторенні вікна.
​Його серце рвалося на частини від безсилля. Він знав, що зараз їй потрібен час, що якщо він увірветься в її простір зі своєю турботою, це може тільки налякати або відтовшкнути її. Але усвідомлення того, як їй зараз боляче, катувало його не менше.
​Його лють на Павла зростала з кожним днем. Максим згадував, як цей нікчема сміявся, як гравець розкидався обіцянками, поки сам Максим роками приховував свої почуття, аби тільки не рушити щастя Лейли. Він кохав її тихо, глибоко й беззастережно. Для нього вона була крихким скарбом, а той виродок просто розтрощив її життя на дрібні друзки.
​Коли на сьомий день у вікні Лейли нарешті спалахнуло тьмяне світло, Максим важко видихнув і стиснув у руці телефон. Він розумів: більше чекати не можна. Вона не повинна проходити це пекло насамоті.