6

Холодне вечірнє повітря більше не освіжало — воно пекло в легенях, як розпечений металевий пил. Тільки-но двері власної квартири зачинилися, відрізавши Лейлу від зовнішнього світу, крижаний панцир впевненості розпався на дрібні уламки. Спокій, який вона так відчайдушно тримала перед Павлом і Катериною, зник, залишивши замість себе випалену порожнечу.
Вона навіть не роззулася. Запізнілі сльози хлинули з очей гарячим, нестримним потоком, застилаючи зір. Лейла сповзла по стіні на підлогу, закривши обличчя долонями. Із грудей вирвався звук, схожий на поранений крик, який вона так довго придушувала в собі.
Три роки.
Тисяча дев'ятсот днів вірності, турботи, дитячої віри в їхнє спільне майбутнє. Вона ж кохала його. Кохала щиро, віддаючи всю себе, будуючи плани, вираховуючи відтінки шпалер для їхньої майбутньої вітальні, чекаючи його з роботи з гарячою вечерею. Три роки вона віддавала своє серце людині, яка виявилася звичайним боягузливим зрадником. Вся її відданість, усі її мрії про щасливе сімейне життя виявилися дешевою фальшивкою, грою в один бік.
Підвівшись на тремтячих ногах, Лейла пішла до спальні. Огида й біль змішалися в один божевільний коктейль. Вона шарпнула дверцята шафи й почала виривати звідти його речі. Поло, джинси, сорочки, які вона ще вчора дбайливо прасувала, — все це летіло на підлогу, а потім у великі чорні сміттєві пакети. Вона діяла хаотично, ревучи від безсилля, ковтаючи солоні сльози, які пекли губи. Кожен предмет, який нагадував про нього, пекіно пекіг пальці.
З полиці впала дерев'яна рамка. Скло тріснуло, розлетівшись на дрібні уламки.
Лейла опустилася на коліна просто на килим, тремтячими руками піднімаючи фотографію. Це було минулого літа. Вони на морі. Вона сміється, а Павло обіймає її за плечі й цілує в скроню, дивлячись у камеру з такою удаваною ніжністю... Лейла притиснула фотографію до грудей, її тіло здригалося від важких, розривних ридань.
«Як можна було так брехати? Як можна було дивитися в очі й обіймати вечорами, знаючи, що десь є інша?»
І в цій гнітючій тиші квартири в її голові знову й знову, наче луна у порожньому колодязі, почали лунати байдужі, карбувальні слова Катерини:
«Ти сам прекрасно знаєш, що я вагітна... Ти знаєш це вже два тижні, Павле. Ми чекаємо на дитину... Змирися, у нього тепер буде справжня сім'я».
Ці слова повторювалися набагато болючіше за будь-які вибачення Павла. Вони застрягли в голові гострим лезом. «Справжня сім'я». А що тоді було в них? Що були ці три роки для Павла? Просто тимчасовий притулок, поки він шукав щось «справжнє»?
Лейла розірвала фотографію навпіл, викинувши обличчя Павла у сміття, і закрила обличчя руками, заходившись новим нападком плачу. Вона сиділа на підлозі серед розкиданого одягу та битого скла, зовсім самотня у своєму зламаному світі, не підозрюючи, що за дверима її під'їзду в машині сидить Максим.
Він стискав кермо до білих кісточок, дивився на її засвічене вікно на п'ятому поверсі, і його власне серце розривалося від тупого, пекучого болю. Він кохав її всі ці три роки. Тихо, мовчки, не розраховуючи на взаємність, просто захищаючи її збоку. І зараз йому було невимовно важко усвідомлювати, що якась гнида знищила світ дівчини, яка була для нього дорожчою за все на світі.