4

Свіже осіннє повітря вдарило Лейлі в обличчя, але замість того, щоб протверезити, воно остаточно розбило той скляний купол, під яким вона намагалася триматися. Ноги підкосилися. Вона відійшла на кілька кроків від скляних дверей ресторану, заскочила у найближчий глухий провулок і, спираючись спиною про холодну цегляну стіну, сповзла донизу.
І тоді її прорвало.
Це не були тихо згасаючі сльози. Це був дикий, розривний, тваринний крик, який виривався з найглибших найнадрізаніших куточків її душі. Вона закрила обличчя тремтячими долонями й розплакалася так, ніби з цими сльозами з неї виходила сама душевна сутність. Сльози застеляли очі, пекли щоки, обпікали губи. Вона ридала вголос, задихаючись, захлинаючись власним болем, стискаючи пальцями коліна, бо здавалося, що її тіло просто зараз розпадеться на тисячу гострих уламків. Три роки довіри, кожне «кохаю», кожна спільна мрія — усе це пекло зсередини, перетворюючись на згарище.
Максим стояв поруч, тихо захищаючи її від чужих очей своєю широкою спиною. У його погляді, зверненому на неї, була така невимовна, випалена роками туга й біль, що він, здавалося, чув кожен удар її розбитого серця у власному горлі. Він не торкався її — знав, що зараз будь-який дотик розпалить цей вогонь ще дужче. Він просто стояв як непорушна стіна між нею й усім жорстоким світом.
— Лейло! Лейло, благаю тебе, зачекай!
Важкі, квапливі кроки луною відбилися від бруківки. З дверей ресторану, навіть не встигнувши одягти пальто, вискочив Павло. Його обличчя було смертельно блідим, краватка остаточно зсунулася набік, а в очах палав дикий, панічний жах людини, яка щойно власноруч знищила все своє життя.
— Лейло, послухай мене! Це не те... це все не так, як ти думаєш! — він підбіг і впав перед нею на коліна прямо на брудну, холодну тротуарну плитку. Його руки тремтіли, коли він простягнув їх до її обличчя, але не наважився торкнутися. — Благаю тебе, подивися на мене! Лейлочка, рідна моя, вислухай! Я дурень, я останній мерзотник, але я кохаю тільки тебе! Чуєш? Тільки тебе!
— Не чіпай мене... — витиснула вона крізь ридання, важко дихаючи та відвертаючись.
— Я благаю тебе, прости мене! — з очей Павла теж бризнули сльози, його голос зірвався на розпачливий фальцет. Він схопив її за край пальто, падаючи лобом на її коліна. — Я все виправлю, чуєш? Я зараз же все закінчу! Це була помилка, жахлива, безглузда помилка! Не кидай мене, Лейло, я без тебе помру, я не зможу жити! Прости мене, благаю, дай мені один шанс!
Лейла дивилася на нього крізь завісу сліз, і її серце — те саме бідне, дурне, любляче серце — раптом боляче стиснулося від жалю. Воно хотіло вірити. Воно благало її пробачити. Адже це той самий Павло... її рідний, її теплий Павло, з яким вони планували майбутнє. Їй так хотілося зараз протягнути руку, торкнутися його волосся, сказати, що це просто страшний сон, прокинутися й знову сховатися в його обіймах від цього пекла. Вона вже майже зробила рух назустріч, її губи затремтіли, щоб вимовити слово надії...
— Павло? Що тут відбувається?
Цей голос розрізав повітря, як лезо гілотини.
З дверей ресторану повільно, неквапливо вийшла Катерина. Вона спокійно тримала у руках його забутий піджак. Її смарагдова сукня м'яко переливалася у вечірніх ліхтарях, а на обличчі не було ні краплі сорому чи провини — лише легке, зверхнє здивування та холодний, власницький розрахунок.
— Любий, ти забув свої речі, — м'яко сказала вона.