2

Ніч після вечері в ресторані минула спокійно, але передсвітанкова тиша більше не здавалася Лейлі затишною. У повітрі висіла якась липка, важка напруга. Павло спав міцно, відвернувшись до стіни, а вона лежала з розплющеними очима, розглядаючи білі півонії у вазі на вікні. У світлі вуличного ліхтаря пелюстки здавалися майже попелястими.
Зранку Павло збирався поспіхом. Він напевно десятий раз перевіряв краватку перед дзеркалом, стріляючи поглядом у бік годинника.
— Сонце, я сьогодні повернуся пізно, — мовив він, навіть не повернувши голови, коли Лейла зайшла до передпокою. — Ми з Максом після зустрічі з замовником маємо заскочити на об’єкт. Потім ще звіт... Коротше, не чекай на мене до вечері.
— З Максимом? — перепитала Лейла, спираючись на одвірок. — Він же вчора казав лише про ранкову зустріч.
Павло на мить завмер, рука із запонкою здригнулася. Але вже за секунду він повернувся до неї зі свою бездоганною, білозубою посмішкою, в якій, як тепер здалося Лейлі, було забагато автоматизму.
— П плани змінилися, мила. Клієнт примхливий. Все, я побіг, цілую!
Він торкнувся губами її щоки й вислизнув за двері. Від нього знову війнуло тим незнайомим, солодкувато-терпким запахом, який тепер міцно асоціювався у Лейли з тривогою.
До обіду тривога переросла в задушливу невідомість. Намагаючись відволіктися, Лейла вирішила відвезти до архітектурного бюро Максима теку з документами, яку Павло «випадково» забув на робочому столі вдома — вона ж знала, як важливо це для їхнього спільного проекту. Це був лише привід. Чим ближче вона підходила до сучасної скляної будівлі бюро, тим виразніше розуміла: вона шукає не відповіді, а підтвердження того, що її страхи марні.
Бюро Максима зустріло її шумом плотерів та ароматом свіжозмеленої кави. Молода секретарка впізнала Лейлу й приязно кивнула:
— О, Лейло, привіт! Шукаєш Максима? Він у себе в кабінеті, один.
— Дякую, Ано. А Павло вже звільнився? Вони ж разом мали їхати на об’єкт?
Дівчина здивовано звела брови, гортаючи щось у планшеті:
— Павло? Ні, його сьогодні взагалі не було. У них із Максимом зустріч із замовниками лише завтра о десятій. А сьогодні Максим увесь день сам заритий у креслення.
Слова дівчини пролунали як постріл у порожнечі. Повітря з легень Лейли вибухло, залишивши лише пекучий біль під ребрами.
— Дякую... — ледь чутно мовила вона й, не пам'ятаючи як, ступила до кабінету Максима.
Двері були напіввідчинені. Максим сидів за великим столом, заваленим кресленнями. Його краватка була розв'язана, а пальці стискали скроні. Він виглядав виснаженим. Почувши кроки, він підвів голову.
— Лейло? — він різко підвівся, і в його очах промайнув той самий переляк навпіл із ніжністю, який вона помітила вчора. — Що ти тут робиш? Щось сталося?
Вона мовчки опустила теку на край його столу. Вона не плакала, але її обличчя було смертельно блідим.
— Павло сказав, що ви цілий день разом. На об’єкті.
Максим завмер. На мить у кабінеті запанувала така тиша, що було чути, як за вікном розмірено падає осіннє листя. Він заплющив очі й важко видихнув. Лейла бачила, як на його шиї ходить ходором жилка, як він відчайдушно бореться із самим собою.
— Максе... — її голос затремтів, зламавшись на останньому складі. — Прошу тебе. Не бреши мені. Мені здається, я божеволію. Хто вона?
Максим ступив крок до неї, зупинившись зовсім поруч. Він простягнув руку, ніби хотів торкнутися її плеча, але в останній момент зупинив долоню в повітрі й стиснув її в кулак.
— Лейло, ти не божеволієш, — тихо, з невимовним болем у голосі мовив він. — І ти не заслуговуєш на це. Жодної секунди свого життя.
— Ти знав? — її очі наповнилися сльозами, які нарешті прорвали греблю. — Ти знав і мовчав? Три роки, Максе?
— Я знав не все і не одразу, — його голос здригнувся від провини. — Я намагався говорити з ним. Я погрожував йому, що розіб'ю йому обличчя, якщо він не припинить! Він присягався, що це випадковість, що він любить тільки тебе... А я... Я просто боявся.
— Боявся зламати моє щастя? — з гіркою посмішкою запитала вона, ступаючи крок назад.
— Я боявся зламати тебе, — вирвалося в Максима, і в цих словах було стільки відчаю, що Лейла мимоволі підвела на нього погляд. — Я дивився, як ти цвітеш поруч із ним, як ти віриш йому... І розумів, що якщо я скажу правду, ти зненавидиш мене за те, що я знищив твій світ. Я віддав би все на світі, аби на його місці був чоловік, який носив би тебе на руках і цінував кожну секунду. Але це був він. І він усе зіпсував.
Лейла дивилася на Максима, і в її голові раптово, наче спалахи блискавки, склалися в єдину картину всі ці роки. Його турбота, його уважні, але завжди стримані погляди, його присутність поруч у найважчі хвилини, коли Павло був «на роботі». Це не була просто дружба. Це був захист.
— Де він зараз? — тихо запитала вона.
Максим вагався лише секунду. Потім витяг із кишені телефон, зняв блокування й провів пальцем по екрану.
— Ресторан «Florencia». У центрі. Він забронював столик на другу годину. На ім'я Катерини.
Лейла подивилася на екран телефону. Ніяких сумнівів більше не залишалося. Казка, яку вона дбайливо будувала три роки, розсипалася на дрібний, гострий пил.
Вона повернулася до дверей, але Максим м'яко перехопив її за зап'ястя. Його пальці були теплими, а погляд — сповненим рішучості, якої вона ніколи раніше в ньому не бачила.
— Я їду з тобою, — твердо сказав він. — Ти більше не залишишся з цим один на один.