Глава 2. Вона — зайнята

Аліса повернулася додому пізно, але в квартирі було тихо. Занадто тихо. Андрій — її чоловік — зазвичай ще працював за комп’ютером у цей час або слухав музику у вітальні. Цього разу — тиша. Вона зняла пальто, повісила сумку й пройшла повз дзеркало в коридорі. Зупинилась. Поглянула на своє відображення — щоки все ще палахкотіли після тієї зустрічі.

Максим. В очах досі стояло його обличчя. Спокійне, уважне, тривожне. Її серце, здавалося, забуло, як бити рівномірно.

— Це просто імпульс. Просто емоція, — прошепотіла вона до себе.

Але тіло зраджувало. Коли вона знімала блузку, її шкіра була чутливою до власного дотику. У ванній, коли гаряча вода торкалася шиї, Аліса заплющила очі й побачила його — не свого чоловіка. Максима.

Його пальці на її плечах. Його подих біля вуха. Його руки, що знають, куди торкнутись. Її спина вигнулась, як від справжнього дотику, і вона сама не помітила, як шепоче його ім’я в тишу ванної кімнати.

Вона не хотіла цієї зустрічі. Вона не мала права відчувати те, що відчувала. Але…

Наступного ранку їй прийшло повідомлення:

“Вибач, якщо був занадто відвертий учора. Просто… я давно не бачив таких очей. М.”

Її пальці самі набирали відповідь. Вона стерла перший варіант, другий. Третій залишила:

“Це був не просто вечір. І не просто погляд. І я не знаю, що з цим робити.”

Того ж вечора вони знову зустрілись. Випадково. Так здавалось. Кав’ярня, вікно, два місця біля столика. Він стояв, тримаючи чашку, коли вона зайшла. Максим не промовив ні слова, тільки нахилився і поцілував її в щоку — м’яко, тепло, так, що її коліна стали ватяними.

— Ми робимо помилку, — прошепотіла Аліса.

— Я знаю. Але я вже її зробив. Коли вперше подивився на тебе.

Її пальці торкнулися його руки. Він не відпустив. А їхні очі мовчки домовились, що наступний крок — це вже не просто гра.