42 розділ

      Стою перед дзеркалом і не впізнаю себе.

     Наречена.

     Скільки всього змінилося за такий короткий час. Цей світ увірвався в моє життя стрімко, перевернув його з ніг на голову, розбив старі страхи й подарував нові сенси. Але я не шкодую ні про що. Він подарував мені дім. Кохання. Родину.

     Попереду ще безліч випробувань, відповідальності, тривог… та я їх не боюся. Бо за кілька хвилин до мене підійде чоловік, який ладен зробити для мене все. Поруч буде брат. А під серцем вже росте маленьке диво, яке незабаром стане моїм всесвітом.

    Животик уже трохи помітний — чотири місяці. Весілля короля і королеви не організовують за тиждень. А коли після нього два королівства об’єднуються в одне — час летить, мов стріла.

    Навколо — море людей, сяйво, квіти, усмішки, музика. Я тримаю Людомира за руку, бо інакше давно впала б від хвилювання. Основну частину обряду ми вже пройшли. Попереду — лише святкування.

     Для містян накрили столи просто неба, роздають їжу та напої. Ми ж зібралися в замку, вузьким колом найближчих. Я ж мрію лише про одне — ліжко і сон.

     За столом панує тепла метушня. Людомир з Орханом жваво обговорюють плани будівництва нових міст. Овкиня розмовляє з кухаркою, жваво жестикулюючи. Глаша танцює зі своїм чоловіком — тим самим садівником, з яким місяць тому таємно вінчалася в саду. Аркель не зводить очей зі своєї нареченої — онуки нашої кухарки. Хлопець буквально світиться від щастя.

     А я… я втомилася.

    Тихенько підводжуся зі стільця, сподіваючись непомітно зникнути.

— Ти куди? — одразу ловить мене Людомир. — Тобі зле? Ти погано почуваєшся?

Ось такий він — мій турботливий татусь.

— Все добре. Просто хочу трохи полежати.

— Я з тобою.

— Відпочивай, — усміхаюся. — Я швидко.

— Отже, разом полежимо.

    У кімнаті він допомагає зняти важку сукню. Укус після ритуалу трохи ниє, але це дрібниці. Я лягаю, і сон накриває миттєво.

    Мені знову сниться мама. Вона стоїть поруч, лагідна й світла. Я намагаюся заговорити — але не можу вимовити жодного слова. Вона гладить мене по волоссю, торкається живота, цілує в чоло. Усміхається. І повільно зникає.

     Я прокидаюся зі сльозами на очах. Напевно, її місія тут завершена. Болить лише те, що вона ніколи не візьме на руки своїх онуків…

Минуло п’ять місяців.

     Ходжу, як пінгвін, постійно щось жую і безбожно ледащію. Людомир бігає навколо мене, мов квочка, не дозволяючи піднімати навіть чашку — щоразу ловить мій зап’ясток і суворо хитає головою, ніби я замислила державний переворот, а не звичайну спробу дотягнутися до чаю.

     За цей час ми встигли змінити більше, ніж за попередні роки. Об’єднане королівство поступово оживало: з’явилися школи, де дітей учили не лише читати й писати, а й мислити; лікарні, де лікували не молитвами й страхом, а знанням і турботою; майстерні, у яких звичайні люди могли працювати й заробляти чесно, не боячись сваволі знаті.

     Я зайнялася пошивом зручного одягу та гарної білизни. Спершу жінки соромилися — ховали очі, шепотілися, торкалися тканин так обережно, ніби ті могли обпекти. Але з часом звикли до свободи рухів, до легкості, до комфорту. І тепер у штанях та блузах ходять навіть знатні пані, гордо піднявши підборіддя.

      Ще ми плануємо збудувати театр — місце, де люди зможуть сміятися, плакати, мріяти й знову вчитися відчувати.

     Та для мене нині існує лише декілька розваг: їсти, гуляти й спати.

      Кохання наше не змінилося — воно просто стало глибшим, спокійнішим, надійнішим. Таким, у якому не потрібно доводити, а лише бути поруч.

      Сьогодні ми гуляли садом. Повітря було напоєне ароматом квітів, гілки дерев схилялися низько, наче хотіли підслухати наші розмови, а сонце лагідно торкалося шкіри. Людомир ішов поруч мовчки, аж раптом зупинився, поклав долоню мені на живіт і подивився так серйозно, ніби вирішувалася доля цілого світу.

— Кого ти хочеш? — тихо питає. — Хлопчика чи дівчинку?

— Я хочу нашу дитину, — усміхаюся. — І вже люблю її більше за життя.

    Немов у відповідь малюк ворухнувся й легенько стукнув татові просто в долоню. Людомир завмер, а потім засміявся — тихо, розгублено й абсолютно щасливо. Але через хилинку...

— Ой… ойойой… —пропищала — Здається… почалося.

    Король зблід так, що його справді можна було прийняти за привида. Він метався лікарнею, мов поранений звір, хапав лікарів за рукави, погрожував стратити всіх, якщо зі мною щось трапиться, і молився всім богам одразу — навіть тим, у чиє існування раніше не вірив.

    Я чула його голос крізь біль, крізь туман, крізь пекучу втому.

— Тримайся, кохана… будь ласка… я поруч…

     Кілька годин болю, криків, сліз і темряви — і раптом світ змінився. Тепер я тримаю свій всесвіт. Крихітний, теплий, беззахисний. Їхній перший подих, перший тихий плач, перші дотики до моєї шкіри — і серце вибухає любов’ю такою сильною, що перехоплює подих. Я плачу. Сміюся. Тремчу. Живу.

      А через два дні лікар обережно простягнув нам наших дітей.

— Вітаю, Ваша Величносте. У вас близнюки.

     Хлопчик — чорнявий, із глибокими блакитними очима, уважними й серйозними, ніби він уже розумів більше, ніж належало немовляті. Дівчинка — білява, з теплими зеленими очима, спокійна, мов світанок.

     Вони лежали поруч, торкаючись одне одного маленькими пальчиками, і здавалися двома частинками єдиного дива.

    Людомир зробив крок уперед. Його голос тремтів, хоч він і намагався триматися рівно.

— Любий народе. Прошу любити й шанувати принца Енея та принцесу Мірону.

У грудях щось боляче стиснулося. Він назвав доньку на честь моєї мами. Я піднесла руку до вуст, не в змозі стримати сліз.

— Дякую… — прошепотіла. — За все. За любов. За пам’ять. За це диво.

Він нахилився, торкнувся чолом мого чола.