41розділ

Марія

     Очі розплющила різко. Голова майже не боліла — певно, організм уже звик до переміщень. Та зловживати цим усе ж не варто. Повільно оглянулася. Я була у своїй кімнаті в палаці Людомира. Підхопилася з ліжка й рвонула до дверей, але за крок зупинилася.

    Я ж ридала… 

Потрібно глянути в дзеркало.

— Ну от, що й варто було довести, — буркнула собі під ніс.

     Запухлі очі, червоне обличчя, м’яті штани розміру М, які на моєму XS виглядали, мов на вішаку. Я стрімко вскочила у ванну, вмилася холодною водою, заплела косу. Обрала сукню кольору червоного вина. Ще раз глянула в дзеркало — інша справа.

    Біжу коридором до кімнати повелителя мого серця. Ноги підкошуються. Невже це не сон? Невже  зараз побачу його, вдихну знайомий аромат, відчую тепло його тіла?..

     Перед дверима спинилася, на мить затамувавши подих. А якщо він знайшов іншу? Думка вдарила боляче. Злість на саму себе змусила різко відчинити двері. Та так різко, що вони гучно лупонули об стіну, замок дзенькнув, а на камені з’явилася вм’ятина від ручки. І одразу побачила Людомира.

     Він сидів на ліжку з книжкою. В одних чорних штанях вільного крою, з оголеним торсом. На щоках — легка щетина, волосся скуйовджене. А в очах — розгубленість.

— Так і будеш сидіти? Навіть не обіймеш? Чи не сумував і вже іншу собі знайшов? — слова самі зірвалися з губ і боляче вкололи серце.

Він мовчав.

— Люд… невже знайшов?.. — голос зрадницьки здригнувся, а в очі підступили сльози.

     Король повільно встав і рушив до мене. Зупинився, коли між нами залишилося пів метра. Простягнув руку й торкнувся моєї щоки. Я, мов кішка, потягнулася до його долоні.

— Невже це справді ти?.. Мені не мариться?

— Ні, коханий. Це я. Я мчала до тебе. І ось… я тут.

Він різко притягнув мене до себе і міцно обійняв.

— Любове моя… Тепер я почав жити. Без тебе — це були муки. Суцільні, безкінечні муки…

    Перервала його слова поцілунком. Навіщо слова, коли наші тіла говорять голосніше? Людомир притиснув мене до стіни, ніжно цілував шию, плечі, ключиці. Я тонула в цих дотиках, у цьому теплі. Все життя тікала від стосунків, щоб просто провалитися в кохання. Напевно, чекала саме його.

    Моє серце. Моя драконниця. Моє тіло і душа — усе впізнало його.

    Щастя.

    Коли настав ранок, ми лежали, переплівши пальці. Я поклала голову йому на плече, а він повільно гладив мою спину.

— Все ж таки… розкажи, що сталося.

— Мене викинуло в мій старий світ. Я жила там кілька тижнів, думаючи, що це сон. Ти мені снився… А потім я дізналася, що й Дана перенеслася зі мною.

— Вона там?!

— Так. Але не хвилюйся. Магії в неї немає. А місце, де вона опинилася, — її найстрашніше покарання.

Підняла долоню, спостерігаючи, як сонячні промінці ковзають між пальцями.

— Коли зрозуміла, що це реальність, почала шукати шлях назад. І знайшла.

— А чому не залишилася вдома?

Повернулася до нього обличчям, вдивляючись у знайомі риси.

— Любий… мій дім там, де ти. Без тебе я задихалася.

Він мовчки дивився, а потім тихо спитав:

— Ти станеш моєю дружиною?

— Це пропозиція?

— Так.

— Вибач, королю, але… ні.

— Чому?! — він різко підвівся.

— По-перше, я ще не розлучена. По-друге — ця пропозиція ніяка. Я хочу романтики. Щоб пам’яталося все життя.

Він зітхнув і посміхнувся.

— Буде тобі романтика. А зараз ходімо снідати. Аркель уже чекає.

— Це що, ревнощі?

Напригнувши на нього, поцілувала.

— Дурненький, я ж тебе кохаю.

— Бачу… — буркнув, але всміхнувся.

    Ми ще кілька секунд дивилися одне на одного, немов намагаючись запам’ятати цю мить, а тоді рушили до їдальні. Там уже чекав Аркель. Побачивши мене, він на мить завмер, а потім різко зірвався з місця.

— Маріє! — вигукнув і схопив мене в обійми.

Я навіть не встигла нічого сказати, як він почав кружляти мене по залі.

— Зупинися! — засміялася крізь подих. — Мене зараз знудить!

— Та годі тобі! — не зупинявся він.

— Аркеле! — вже серйозніше.

    Та було пізно. Світ хитнувся, і я ледь устигла вирватися з його рук та побігти до вбиральні. Коли повернулася, хлопці сиділи за столом із винуватими обличчями.

— Тепер я тебе боюся, — хмикнула, сідаючи поруч із Людомиром.

— Це ж від радості… — знітився Аркель.

— От і радій тихіше, — буркнула, але всміхнулася.

    Та дивне самопочуття не відпускало. В тілі з’явилася слабкість, у скронях тиснуло, а шлунок то стискався, то розкручувався в дивному спазмі.

     Після сніданку ми рушили до в’язниці. Коридори були знайомі до болю. Камінь під ногами, важке повітря, приглушені кроки варти — усе це відлунювало в грудях спогадами про власний страх.

— Він тут, — зупинився Аркель перед масивними дверима. — Хочеш, піду з тобою?

— Ні. Це моя розмова.

Двері важко відчинилися. Ріваят сидів на лаві, сперши лікті на коліна. Почувши кроки, підняв голову.

— Прийшла поглумитися?

У його голосі звучала втома й злість.

— Ні, — спокійно відповіла і сіла навпроти. — Прийшла поставити крапку.

Він гірко всміхнувся.

— Ти й так забрала в мене все.

— Ні, Ріваяте. Це ти сам себе позбавив усього, — тихо сказала. — Я вважала тебе другом. Довіряла. А ти…

Він здригнувся.

— Навір сказав, що ти нас зрадиш. Що ти використаєш мою сестру…

— І ти повірив, не спитавши мене?

Тиша.

— Я не хотіла вам зла. Ніколи. Але ти ледь не вбив мене. І все ж… ти будеш звільнений.

Він різко підняв голову.

— Що?

— Забереш сестру, отримаєш будинок у столиці й роботу на будівництві. Почнеш нове життя. Без ненависті.

— Чому?.. — хрипко спитав.

— Бо я втомилася від помсти.