40 розділ

Людомир

    Приземлився перед будинком різко, майже грубо. Каміння з-під лап дракона розлетілося врізнобіч, але мені було байдуже. Серце калатало так, що, здавалося, зараз проломить груди.

    Я влетів усередину — і світ на мить завмер. Данка. І моя Маша. Час ніби згорнувся в тугу, гірку спіраль. Усе повторювалося. Знову. Як прокляття.

— Машо! — мій голос прорізав простір, мов блискавка. Я хотів, щоб вона знала: я тут. Поруч. Я встигну. Врятую.

Та не встиг.

— Пробач… і прощавай, — прошепотіла вона.

І світ розсипався. Вони зникли. Обидві. Порожнеча вдарила сильніше за будь-яку магію.

— Ні… — видихнув, озираючись, мов божевільний. — Ні, ні, ні…

    Я прогавив. Знову. Через власну гординю. Через холодні слова. Через страх втратити контроль.

    У грудях здіймалася така лють, що хотілося рвати простір кігтями. А тоді помітив Овкиню. Вона лежала на підлозі, бліда, мов полотно. Тіло здригалося в судомах. Я кинувся до неї, обережно підняв повіки — зіниці були залиті суцільною чорнотою.

     Отрута. Темна магія. З її губ уже стікала чорна піна зі згустками крові.

— Тримайся… — прошепотів, підхоплюючи її на руки. — Тримайся, чуєш?..

     Я злетів, не відчуваючи ані вітру, ані холоду. У голові калатало лише одне: встигнути. Коли передав Овкиню магу-цілителю, стояв поруч, стискаючи кулаки до болю.

— Вона житиме, — нарешті мовив він. — Але отрута сильна. Потрібен час.

     Кивнув, не знаходячи слів. А думки… думки вже були з Машею. Жива вона чи ні? Розум казав — ні. Серце шепотіло — так. І я тримався лише за цю тонку, майже примарну надію: що вона повернулася додому. У свій світ. Туди, де їй не доведеться воювати, тікати, страждати.

Там їй буде краще… — повторював собі. — Навіть якщо не зі мною…

    Та варто було уявити її в обіймах іншого — і в грудях розгорявся вогонь.

    Повернувшись до замку, розповів усе Аркелю. Він побілів.

— Я поїду до матері…

— Ні, — перервав цілитель. — Поки що не можна. Її стан нестабільний.

    Аркель стиснув зуби. Його щелепи напружилися так, що на скронях виступили жили. В очах спалахнув той самий біль, що палив і мене — глухий, безвихідний, такий, від якого хочеться кричати, але голос застрягає в горлі.

     Ми мовчки дивилися одне на одного. Слова були зайвими. Та в нас була справа.

      Помста.

     Не сліпа. Не бездумна. А холодна, зважена — така, що випалює до кісток. Я мусив це зробити. Бо якби не Навір — Маша була б поруч. Жива. Моя.

     Я бачив її поруч у кожному порожньому кутку замку, чув у шелесті вітру, відчував у кожному подиху. І щораз, коли розум усвідомлював втрату, серце стискалося так, ніби його стискали залізними лещатами.

      Я перевернув би гори. Зруйнував би міста. Спалив би півсвіту. Аби тільки побачити її усмішку. Аби почути, як вона сміється. Аби знову відчути її теплу долоню в своїй. А тепер… Тепер у мене залишилася лише її місія. Її боротьба. Її правда. І я доведу її до кінця. Навіть якщо це стане моєю власною загибеллю.

       Перед світанком сидів у кабінеті, втупившись у пергаменти, але не бачив жодного рядка. Свічки догоряли, віск стікав повільними сльозами, мов відраховував секунди до неминучого. Я підписував укази твердо, без вагань. Якщо загину — корону успадковує Аркель. Хлопець розумний. Справедливий. Сильний. Його серце ще не зіпсоване владою. Він стане добрим королем. Кращим, ніж я. А я… Я вже нічого не боюся. Бо страх народжується там, де є що втрачати. А в мені — порожнеча. Вона гуде всередині, мов бездонна прірва.

      Коли ми прибули до табору Орхана, він зустрів мене уважним, тривожним поглядом. Йому не потрібно було пояснень — усе було написано в моїх очах.

— Щось сталося? — обережно спитав він.

Я на мить заплющив очі, збираючи в кулак уламки себе.

— Навір прислав Дану, — сказав тихо, майже байдуже. — Вбити Машу.

Його брови різко зійшлися на переніссі.

— І…?

— Вони зникли.

     Слова впали між нами, мов камінь у криницю. Тиша накрила нас гнітючою хвилею. Навіть вітер стих, наче не смів порушити цей момент.

— Але мене цікавить інше, — продовжив, стискуючи пальці в кулаки. — Як вона пройшла крізь нашу охорону?

Орхан задумливо повів плечем.

— Вона тут виросла. Знає кожну стежку, кожен підземний хід, кожну щілину в мурах. Для неї ці кордони — мов відкрита книга.

Я скривився. Занадто зручно. Занадто легко.

— Перевір усе, — холодно наказав. — Кожного. Якщо хтось допоміг — він заплатить. Сповна.

Орхан кивнув, не ставлячи зайвих питань. Бо обидва ми знали: це вже не просто війна. Це — рахунок, виставлений кров’ю.

— Перевір. Якщо хтось допоміг — голова з плечей.

— Я сам… —сказав Аркель.

— Ні. Ти їдеш зі мною.

Він напружився.

— Куди?

— До Навіра. Я приймаю Машин виклик.

    Мій голос був рівним. Надто рівним — навіть для мене самого. Орхан різко підняв голову. В його погляді спалахнула тривога.

— Але…

— Це не обговорюється.

     Крапка. Я не залишив місця ні для сумнівів, ні для суперечок.

      Навір сидів у саду, під тінню розлогих дерев, неквапливо смакуючи вино й фрукти. Сонце грало на золоті його прикрас, а в обличчі застигла самовдоволена байдужість людини, яка звикла вважати себе недосяжною.

— Які гості, — протягнув він із кривою посмішкою. — Яким вітром вас занесло в мої скромні володіння?

— Марія зникла, — спокійно сказав. Надто спокійно, ніби говорив про погоду. — Ти не знаєш, де вона?

Навір примружився, вивчаючи мене, наче хижак, що принюхується до здобичі.

— Може, втекла до когось молодшого? — зневажливо кинув він. — Ти ж не єдиний чоловік у світі.

— Вона зникла разом із Даною. У мене на очах.