39 розділ

     Кімната була маленькою. Надто маленькою. Білі стіни, біла підлога, біле ліжко, білий стілець. Усе зливалося в одну суцільну пляму стерильної порожнечі. Ця білизна не заспокоювала — вона тиснула, стискала, ламала зсередини. Тут і здоровій людині було б важко дихати.

     На ліжку сиділа дівчина, повернута до мене спиною. Біла сорочка спадала аж до п’ят, а рукави, зав’язані ззаду, обмежували кожен рух. Її світле волосся спадало на спину, ледь торкаючись тканини. Вона злегка погойдувалася, немов маятник, втупившись у підлогу.

     Я підійшла ближче. Серце билося глухо й важко.

— Данко…

Вона не відреагувала.

    Обійшла ліжко і побачила її обличчя. Впізнала одразу. Впізнала б серед тисячі. Та сама Данка. Та сама холодна усмішка, той самий пронизливий, небезпечний погляд — тільки тепер трохи затьмарений божевіллям.

     Взяла стілець і сіла навпроти.

— Привіт, — тихо сказала.

Тиша. Лише її ледь помітне гойдання.

— Бачиш, Данко… — ковтнула клубок у горлі. — У житті все повертається. Завжди. Ти стільки разів ламала чужі долі. Стільки разів зневажала, нищила, вбивала… А тепер сидиш тут. Без сили. Без магії. Без влади.

Вона повільно підвела голову. Її губи розтягнулися в злісній усмішці.

— Думаєш, ти перемогла? — прошипіла. — Думаєш, це кінець?

— Ні, — спокійно відповіла . — Це початок. Твого пекла. Жити. Пам’ятати. Усвідомлювати. Без можливості щось змінити.

Вона засміялася — різко, хрипко, боляче.

— Я все одно доберуся до вас, — прошепотіла. — До всіх. І ви молитимете мене про пощаду.

Нахилилася до неї ближче.

— Тут немає магії, Данко. Немає порталів. Немає твоєї сили. Тут ти — звичайна людина. І такою залишишся.

Її очі спалахнули ненавистю.

— Все одно, — повільно вимовила вона. — Тобі не бувати щасливою. Ця думка грітиме мене щодня.

     І відвела погляд.

    Ось тоді мені стало по-справжньому страшно. Бо її слова влучили точно в серце.

    Я різко підвелася, відступила на крок. У голові загуділо. А якщо вона має рацію? Якщо це прокляття? Якщо я справді застрягла тут назавжди? А як Людомир? Чи живий він? Чи шукає мене? Чи вірить, що повернуся? А Овкиня… Вона ж чекала. Вона вірила.

     Кинулася до дверей і забарабанила кулаком.

— Відчиніть!

    Кілька секунд тягнулися, мов вічність. Повітря в кімнаті закінчувалося, легені палали, серце гупало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Нарешті клацнув замок, і двері розчинилися.

    Я буквально вилетіла в коридор, жадібно ковтаючи повітря, ніби щойно вибралася з-під води. Світ навколо здавався надто яскравим, надто гучним, надто різким. Білий простір клініки сліпив очі, стерильний запах різав ніздрі, а під ногами пливла підлога.

    Притулилася до холодної стіни, намагаючись зібратися, але всередині панував хаос. Думки перескакували одна через одну, серце билося нерівно, в скронях пульсував біль. Данка. Тут. У цьому світі. Жива. Це означало лише одне: усе було реальністю. Кожна крапля крові. Кожен політ. Кожен поцілунок. Кожна обіцянка. І Людомир…

     Від самого його імені перехопило подих. Я стиснула пальцями кулон, ніби боялася, що він зникне, і, не замислюючись, дістала телефон. Руки тремтіли так сильно, що ледве потрапляла по екрану.

Набрала Алексі майже на автоматі.

— Алло!

— Вибач, що знову тебе смикаю… — голос зірвався, видавши мій стан з головою.

— Маш, що сталося? — тривога в її тоні змусила мене нарешті видихнути.

— Це вона… — прошепотіла, притулившись чолом до холодного скла вікна. — Справді вона. Данка. Вона тут.

На тому боці запала коротка тиша.

— Ти серйозно?.. — нарешті озвалася Алекса.

— Більш ніж. І це означає, що я не з’їхала з глузду. Що все це було насправді… — ковтнула. — І що  мушу повернутися. І тепер у мене проблема більша, ніж будь-коли. Я не знаю, як саме повернутися.

— Але ж кулон?

— Я не знаю, як він працює. Два рази — випадково. Обидва — в стані сильного стресу.

— Тобто… тобі потрібен стрес?

— І який ти пропонуєш? Полізти в клітку до тигрів?

— А що як… стрибок з парашутом?

Гірко всміхнулася.

— Я літала.

— Але не падала.

Ці слова зависли між нами, мов електричний розряд.

Я повільно видихнула, втупившись у темне вікно.

— Отже, мені потрібно не летіти… а падати, — прошепотіла, більше до себе, ніж до неї.

Мовчання тягнулося кілька секунд. Важких. Густих.

— Домовляйся, — нарешті сказала твердо. — А я спробую ще дещо.

    Скинула виклик, навіть не чекаючи відповіді. Всередині вже визрівав план — шалений, відчайдушний, майже божевільний. Але іншого варіанту просто не існувало.

    Я повернулася туди, де все почалося. До сміттєвих баків. Місце зустріло мене байдужістю — тьмяними ліхтарями, мокрим асфальтом і смородом старого сміття. Тут не було нічого магічного. Нічого особливого. Звичайний задвірок звичайного будинку. Але саме тут світ зламався навпіл.

     Ходила колами, вдивляючись у кожну тінь, кожну пляму, кожен уламок скла. Перевернула пакети, обстукала стіни, руками перебрала купи бруду, не зважаючи на огиду. Можливо, тут є знак. Символ. Мітка. Тріщина в просторі.

     Я шепотіла імена.

— Людомир… — губи тремтіли. — Прошу… якщо ти мене чуєш…

    Кричала. Благала. Плакала. Але у відповідь була лише тиша. Порожня. Глуха. Безжальна. Впала навколішки просто на холодний асфальт, опустивши голову. І знову — нічого.

     Залишалася остання надія. Відьма.

     Ми виїхали надвечір.

     Небо стрімко темнішало, ніби хтось повільно гасив світло у світі. Хмари насувалися важкими, низькими пластами, стискаючи обрій. Дрібний дощ поступово перетворювався на холодну завісу, що змивала контури дороги.

      Ліс зустрів нас темрявою та запахом мокрої землі. Дерева стояли стіною — чорні, мов обгорілі скелети, що схилилися над вузькою ґрунтовою дорогою. Гілки чіплялися за машину, дряпали скло, немов не хотіли пускати нас далі.