38 розділ

     Розплющила очі — й кілька секунд просто дивилася в нікуди, намагаючись зрозуміти, де я. Повітря було холодним, вологим, із різким запахом гнилі й металу. Голова гуділа так, ніби всередині оселився цілий рій розлючених бджіл.

— Та скільки ж можна?.. — прохрипіла.

    Спробувала поворухнутися — і різкий біль прокотився тілом. Поволі підвелася, сперлася на лікті й нарешті розгледіла навколо себе сміттєві баки. Брудні, подряпані, з облупленою фарбою. А я… лежала просто між ними.

    Провела руками по тілу — жива. Начебто ціла. Ні ран, ні переломів. Лише пекучий біль у скронях і дивна пустота всередині.

— Що за… — прошепотіла. — Це що, був сон?

    Фантазія?  Витівки виснаженого мозку? А де Дмитро?  Людомир?.. Від самої думки про нього в грудях щось стислося, мов залізний обруч.

   Повільно піднялася й, похитуючись, поплелася додому. Світ здавався чужим: надто гучним, надто різким, надто реальним. Відчинивши двері квартири, просто впала на диван.

— Що це в біса було?..

    Можливо, галюцинації? Можливо, мені щось підсипали? Можливо… я просто з’їхала з глузду?

    Підвелася з дивану майже силоміць і пішла в душ. Гаряча вода трохи привела до тями. Ковтнула таблетку від головного болю. Дзеркало відобразило бліде обличчя з темними колами під очима.

— Тримайся, Маріє… — прошепотіла своєму відображенню.

    Після душу накотила хвиля голоду. У холодильнику — пустка. Довелося зварити вівсянку на воді. Гидка, несмачна, але бодай щось. За вікном світало. Поглянула на годинник — пів на шосту.

— Кава… Мені терміново потрібна кава.

Швидко одягнулася й вибігла надвір. Купила дві — собі й Алексі. Набрала її номер. Гудки.

— Ви в своєму розумі дзвонити в таку рань?! — почулося сонне бурчання.

— Алексо, я тебе вб’ю!

— Машко?.. Це ти? — голос одразу змінився, став стривоженим.

— Я. І ти мене підставила.

— Де ти була весь цей час?! Ми тебе обшукалися!

— Який час?

— Майже місяць, Маріє! Ти просто… зникла!

    У мене перехопило подих. Світ на мить похитнувся, ніби я стояла на краю прірви. Місяць… Ціле життя в іншій реальності вмістилося в кілька тижнів цього світу. Пальці міцніше стиснули стакан із кавою. Гарячий картон обпікав долоню, але я цього навіть не відчувала.

— Зараз буду у тебе. П’ять хвилин, — тихо сказала, боячись, що голос зрадить.

— Машо… — почула на іншому кінці, але вже скинула дзвінок.

    Дорога злилася в суцільну смугу світла й шуму. Люди, машини, світлофори — усе проминало повз, не залишаючи сліду. Я йшла, майже бігла, не відчуваючи ні ніг, ні холоду, ні ранкової вогкості. В голові крутилася одна-єдина думка: місяць… я зникла на місяць…

    Коли подзвонила у двері, серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Двері розчинилися майже миттєво. Алекса стояла на порозі — бліда, з розпатланим волоссям і тривожними очима, в яких ще не встиг розвіятися сон.

    Ми мовчки подивилися одна на одну лише секунду. А потім вона просто кинулася мені на шию. Міцно. Відчайдушно. Так, ніби боялася, що знову зникну, варто їй розтиснути руки.

— Я так переживала… — прошепотіла вона, уткнувшись обличчям мені в плече. — Я думала… думала, що тебе більше немає…

Заплющила очі й притисла її до себе.

— Я тут. Я жива. І сама нічого не розумію… та походу, боятися є чого, — гірко посміхнулася.

    Ми сіли на кухні. Я почала розповідати. Про Людомира. Про інший світ. Про війну. Про магію. Про смерть. Алекса слухала мовчки. Не перебивала. Лише час від часу ковтала вино.

— Ну… — нарешті сказала вона. — Це або паралельна реальність, або дуже глибокий психоз.

— Тобто, психіатр?

— Якщо хочеш працювати лікарем — краще не ризикувати.

— Мене звільнили…?

Алекса важко зітхнула.

— Тоді… можливо, столиця?

— Уже їду.

     Ми ще довго сиділи разом, розмовляли, але слова лунали тихо, неначе боялися порушити невидиму межу між двома світами. Алекса ставила запитання про чоловіків у тому світі, про небезпеки, через які мені довелося пройти, про те, як я вижила серед війни і хаосу. Я відповідала, але думки все одно відлітали до Людомира — до його голосу, до відчуття повітря під крилами, до страху й одночасної свободи.

    Скільки ще таких моментів у житті не побачу, якщо залишуся тут, у цьому світі? — думала. І раптом зрозуміла: мені потрібно побути самій. Потрібно зібрати в розумі все, що сталося, дозволити собі відчути біль і втрати, щоб потім стати сильнішою.

    Ми розпрощалися. Я вийшла з дому Алекси, і прохолодне повітря вечора обдало обличчя. Кожен крок по знайомих вулицях здавався тишею між битвами. Я йшла, і думки повільно розплутували клубок емоцій: страх, сум, відчай і надія водночас. Нарешті, повернувшись додому, відчула, що сьогодні не треба діяти, не треба рятувати чи боротися. Сьогодні можна просто бути, дихати, жити.

     Тиждень минув як у тумані — розмитий, важкий, схожий на нескінченну сіру стрічку днів, у якій я блукала без мети. Рухалася механічно, щось робила, з кимось говорила, але насправді мене там не було. Усі думки вперто поверталися до одного імені.

     Кожну ніч мені снився Людомир. Його очі — темні, уважні, сповнені того теплого світла, від якого стискалося серце. Його руки — сильні, обережні, такі рідні, що в сні я тягнулася до них, ніби вони могли врятувати мене від цієї порожнечі. Його голос — тихий, низький, сповнений ніжності — лунав зовсім поруч, і я вірила, що ще мить, ще подих — і він буде тут.

     А потім приходило пробудження. Холодне. Жорстоке. Безжальне. Розплющувала очі — й порожнеча накривала мене з головою.

— Я хочу туди… — шепотіла в темряві. —До нього...

     У грудях зяяла діра, ніби з мене вирвали серце і залишили жити з цим болем. Я лежала, дивлячись у стелю, ловлячи уривчасте дихання, і намагалася не заплакати, але сльози все одно котилися по скронях.