37 розділ

     Аркель, здається, тільки й чекав мене. Він стояв біля виходу, напружений, мов струна. Щойно я з’явилася — різко схопив за плече й потягнув за ріг будівлі.

— Ай! Болить! — обурилася, намагаючись вирватися. — Та зупинися ти! Куди тягнеш?!

Він різко розвернувся. В очах — лють, тривога і страх.

— От чим ти думала, Маріє?! — голос зривався. — Він сильніший за тебе. Навір просто вб’є — і все! Без дуелі, без шансів, без пафосу! А з тобою помре і надія людей! Ти розумієш, що можеш знищити одразу два королівства?!

Я ковтнула повітря.

— А що я мала зробити? — тихо, але твердо відповіла. — Дати вбити тебе? Дати їм вирізати наших людей? Стати покірною лялькою, як Ріваят? Ні. Не для того я народилася, щоб мовчки дивитися на смерть. Я боротимусь. До останнього подиху.

Він провів рукою по обличчю, ніби стираючи втому.

— А Людомир? Ти подумала про нього?

— Подумала. Саме тому не дозволю йому втрутитися. Він король. Якщо з ним щось станеться — світ розвалиться. А я… я можу ризикнути.

— Дурна, — прошепотів. — Вперта, безстрашна і безрозсудна.

Підійшла ближче, обійняла його і притулилася чолом до плеча.

— Ми мусимо вірити. Мама б мене не підтримала, якби все було марно. У нас є сім днів. Сім. Цього достатньо, щоб змінити долю.

— Люди роками тренуються, — гірко всміхнувся він. — А ти хочеш за тиждень переграти того, кого готували з дитинства.

— Значить, беремо хитрістю.

— Ідея геніальна. Реалізація — катастрофічна.

— Ти зі мною?

Аркель важко зітхнув.

— А в мене є вибір?

Я посміхнулася.

— От бачиш.

— Тільки якщо ти виживеш, — пробурмотів. — Бо інакше особисто тебе знайду на тому світі й уб’ю, вдруге.

— Я з космосу, — хмикнула. — Мене так просто не вб’єш.

— От чому в мене таке відчуття, що саме через тебе мені скоро посивіти?

— Вам би без мене було нудно. Між іншим, там ще одна змія є, якій давно час підкрутити голову.

— Це ти про Данку? — прижмурився він.

— Про неї саму. Якщо раптом ми переможемо, пообіцяй, що не даси їй утекти.

— Обіцяю. Але для початку — виграй.

— Твоя віра в мене, скажімо так, могла б бути трішки щедрішою — фиркнула. — Добре, піду щось перехоплю і назад — до поранених.

     Так і закінчився цей день. Сили були на нулі. Руки тремтіли від втоми, у голові шуміло, кожен крок віддавався болем у м’язах. Та всі поранені були живі — і це було головне. Я ходила між ліжками, перевіряла пульс, дихання, поправляла ковдри, іноді просто стискала чиюсь руку, даруючи крихту надії.

    За вечерею ми мовчки згадали тих, хто не дожив до цього вечора. Тих, хто пішов, борючись за чуже життя, за чужу свободу, за право інших дихати. У залі стояла тиша, важка, мов камінь.

     І тоді мене накрила туга. Гостра. Болісна. Нестерпна. Захотілося тепла. Обіймів. Його голосу. Його рук. Зібравши останні сили, вийшла на терасу, дозволила магії змінити моє тіло — і ніч прийняла мене у свої крила. Я летіла швидко, майже не відчуваючи повітря, тільки серце билося в грудях, наче божевільне.

    Замок у Лідвії зустрів мене мовчанкою. Дивно. Зазвичай він чекав мене. Я ковзнула в спальню — ліжко було порожнє. Аж надто порожнє. Холодне. Мої пацієнти приходили до тями щонайменше через два дні… а він… Усередині все перевернулося. А якщо з ним щось сталося?

     Кинулася коридорами, забуваючи про втому, про біль, про втому в кожному м’язі. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують навіть стіни. Де і взялися сили? Напевно, адреналін.

      Кабінет. Світло лампи. Тінь біля вікна. Він стояв над паперами, втупившись у них так, ніби хотів прожити там ще одне життя.

— А я тебе шукаю по всьому замку, — спробувала всміхнутися.

Мовчання.

— Я скучила…

Він повільно обернувся. В очах — холод і втома.

— Та невже? То тому ти мене присипила? Бо сумуєш? Ти ж казала, що ми разом полетимо.

Я ковтнула.

— Я… я подумала…

— Ти завжди думаєш за всіх. Ти вирішуєш за всіх, — голос ставав жорсткішим із кожним словом. — Коли ти просила мене не втручатися, не вводити війська — я послухав. Коли ти вийшла заміж — мовчав. Коли ти просила чекати — чекав. А коли прошу я — ти знову робиш по-своєму?!

— Просто боялася за тебе… — прошепотіла. — А якби з тобою щось сталося?

— А якби з тобою?! — різко перебив. — Ти думаєш лише про свої страхи. Так, це турбота. Але вона егоїстична. Чоловік має захищати свою жінку. А ти забираєш у мене це право — і сама лізеш у пекло.

Я мовчала. Слова застрягли в горлі.

— Все, — він глибоко вдихнув. — Мій терпець урвався. Зроблю те, що задумав. Подобається це тобі чи ні. Навір не раз відправляв своїх людей на наші землі. Я мушу відповісти. Тому завтра Лідвія оголошує війну Міралдеї.

    У грудях щось різко обірвалося.

— Я… я кинула виклик королю, — опустивши очі, прошепотіла.

Тиша впала, мов грім.

— Що ти зробила? — його голос був майже небезпечним. — Ти взагалі хоч іноді думаєш? Про себе? Про наслідки? Про мене?!

Я мовчала.

— Ні. Я сказав — ні. Ти не підеш. Якщо треба — замкну в підвалі. Твоєї смерті я не переживу.

Його голос тремтів.

— А тепер іди. Хочу побути сам.

— Але, Людомире…

— Іди, — повторив він глухо. — Поки ще здатен стримувати себе.

     Вискочивши з кабінету, я майже врізалася в холодну кам’яну стіну й притулилася до неї спиною, намагаючись вдихнути. Повітря різало легені, ніби скло. Він був… такий владний. Такий різкий. Такий холодний. У кожному слові. У кожному русі. У погляді, від якого стискалося серце. Це боліло. Нестерпно.

      Так, можливо, була не права. Можливо, знову взяла на себе занадто багато. Але навіщо ж так? Навіщо ці крижані слова, ця жорсткість, ніби я — ворог?

      Гіркі сльози самі покотилися по щоках. Я не стримувала їх. Не могла.