36 розділ

     Ми зустрілися з Ейнаром, як і домовлялися. Він стояв під тінню старого платана, загорнутий у чорний балахон, і скидався на монаха — похмурого, мовчазного, відстороненого від світу.

— Привіт, — тихо сказала.

— Доброго вечора, Машо, — відповів він, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Як ти?

— Як людина, яка веде інших у безодню, — гірко всміхнулася. — Мені потрібно поговорити з усіма. Як вони? Відійшли від того, що сталося?

— Наскільки це можливо, — зітхнув Ейнар. — Страх і злість — погані порадники, але іноді саме вони штовхають уперед. Що ти плануєш?

— Це не розмова для зайвих вух.

— Тоді ходімо. Ми знайшли прихисток.

     Маленька хатина на околиці містечка виглядала покинутою. Старі вікна, облуплені стіни, перекошені двері. Я подумала, що тут ледве вмістяться кілька людей, але Ейнар мовчки підійшов до столу, відсунув потертий килим і відчинив люк.

— Сюди.

    Ми спустилися вниз — і я завмерла. Під землею розкинулося ціле місто. Коридори, зали, кімнати, переходи. Смолоскипи освітлювали сотні облич. Люди шепотілися, перев’язували рани, лагодили зброю, підтримували одне одного. Життя трималося тут на тонкій нитці, але трималося.

— Хлопці, нарада, — голосно промовив Ейнар.

    З усіх боків почали сходитися чоловіки. Молоді й сивочолі, сильні й худорляві, з обличчями, загартованими важкою працею та бідністю. Назбиралося близько пів сотні.

Я вдихнула глибше.

— Доброго вечора, — почала. — Хотіла поговорити з вами чесно. Без пафосу і прикрас. Ви повинні розуміти, на що йдете.

Тиша стала густою, майже відчутною.

— Багато хто з вас не повернеться. Можливо, більшість. У мене немає золота, щоб платити. Немає гарантій перемоги. Є лише бажання змінити життя Міралдеї. Бо нинішнє — це не життя. Це повільна смерть.

Обвела їх поглядом.

— Я хочу, щоб ви зробили усвідомлений вибір. Бо потім дороги назад не буде.

Кілька секунд мовчання — а потім вибух голосів:

— Ми готові померти за Міралдею!
— За вас!
— За наших дітей!                                                                                                                                              — Ми втомилися так жити!

Серце стислося.

— Гаразд, — прошепотіла. — Тоді вирушаємо сьогодні. Навір уже збирає армію. Якщо зволікатимемо — шансів не залишиться. План пояснить Ейнар.

     І вийшла нагору.

   Сонце сідало, фарбуючи небо в криваві відтінки. Наче сам всесвіт знав: сьогодні проллється багато крові. Поруч присів Ейнар.

— Вони вірять у тебе. В краще життя своїх дітей.

— А якщо не вийде?

— Тоді ти сумніватимешся тут, — тихо сказав він. — Але там сумнів убиває. Там потрібна лише дія.

— Як ми вчинимо?

— Підійдемо якомога ближче і вдаримо.

— Моя ціль — король.

— Саме так.

— План слабкий, — зітхнула. — Але часу немає. Як тільки стемніє — вирушаємо.

    Чекати довелося недовго. Сутінки швидко накрили землю, і темрява стала нашою єдиною союзницею.

    Ми рушили. Продиралися крізь густі чагарники, які боляче дряпали обличчя й ноги, чіплялися за одяг, немов намагалися затримати нас, повернути назад. Тонкі, майже невидимі стежки вели поміж деревами, звиваючись, мов змії. Я ледве встигала переводити подих, серце билося так голосно, що здавалося — його чує вся варта замку.

    Коли попереду вималювалася темна лінія мурованої огорожі, ми зупинилися. Троє наших безшумно дістали канати з вигнутими металевими гачками. Короткий рух — і вони полетіли вгору, зачепившись за край муру. Хлопці спритно зникли в темряві.

    Хвилини тягнулися вічністю. Я стискала кулаки, рахуючи удари серця. Якщо їх помітять — усе скінчиться, навіть не почавшись. Та раптом унизу ледь чутно клацнув механізм. Ворота здригнулися і повільно прочинилися. Ми ковзнули всередину, мов тіні.

    На території замку панувала майже моторошна тиша. Ми рухалися обережно, притискаючись до стін, ховаючись у тінях колон і кущів. Але ідеальних планів не існує. За кілька десятків кроків простір вибухнув криками.

— Тривога!

    Світ миттєво перетворився на хаос.

    Ми розділилися на групи. Я опинилася поруч з Ейнаром і ще двома чоловіками. На нас майже одразу висипала варта — їх було втричі більше.

    Я ковзнула вперед, вихоплюючи меч. Тіло діяло швидше за думки. Усе злилося в один безперервний рух. Крок убік, різкий випад, блок, розворот. Лезо ковзнуло по чужому клинку, іскри спалахнули в темряві. Відчувала бій усім тілом — напругою м’язів, ритмом дихання, ударами серця. Кожен рух був вивірений, кожен удар — точний.

    Але їх ставало дедалі більше. Один із воїнів спробував зайти ззаду, та я вчасно розвернулася, перехопила його руку, вдарила ліктем і відштовхнула. Та в ту ж мить інший зумів зачепити мене — лезо боляче ковзнуло по лівій руці. Спалахнув жар. Кров швидко залила долоню, але я лише стиснула пальці міцніше. Не зараз.

    Навколо все кипіло. Крики, дзвін зброї, запах поту, крові й диму. Люди Навіра з’являлися, мов тіні — з коридорів, сходів, балконів. Ми тонули в їхній кількості. Я зустрілася поглядом з Ейнаром і зрозуміла: ще трохи — і нас просто зітруть. Рішення прийшло миттєво. Я різко подала знак — відхід.

— Відступайте! — крикнула. — До воріт!

     Наші почали пробиватися назад, прикриваючи один одного. Я ж залишилася позаду, стримуючи натиск. Ще кілька секунд. Ще трохи. Коли побачила, що люди майже дісталися виходу, дозволила собі видихнути. І тоді — перестала бути людиною.

     Перевтілення вибухнуло болем. Рана на руці спалахнула вогнем, тіло ламало, кістки ніби перекроювалися наново. Удар клинка ковзнув по боці — запізнілий, але відчутний. Темрява розірвалася полум’ям. Драконниця здійнялася в повітря.

— Нічого… — прошепотіла я. — Тепер ви побачите.

    Крила розірвали нічне повітря, зриваючи його і створюючи потужний порив вітру. Унизу люди розсипалися, мов мурахи, падаючи на землю, хапаючись за зброю, але вже запізно. Палаючі очі Ейнару та решти загравали в полум’ї, коли я знизилася, нависаючи над двором, і видихнула вогонь.