35 розділ

       Налітавшись вдосталь, ми все ж мусили повертатися, як би сильно цього не хотіли наші внутрішні дракони. Ще мить — і ми б напевне вирішили, що весь світ може трохи почекати, але здоровий глузд, як завжди, виявився нахабнішим за романтику.

     Перетворившись назад, відчула, як біль остаточно зник. Наче його й не було. Лише легка слабкість і відчуття повної, абсолютної спустошеності — такої, що буває після бурі емоцій та польоту.

— Ну що, пообідаємо? — запропонував Людомир, вдивляючись у моє обличчя, ніби перевіряючи, чи я справді ціла.

— Так, звісно. Але спочатку прийму ванну, бо відчуваю себе так, ніби щойно виграла марафон… у броні.

— А можна з тобою? — промуркотів він, підморгуючи так багатозначно, що навіть хмари над нами почали сором’язливо розходитись.

— Краще я сама, — фиркнула. — Бо якщо ми підемо разом, то до обіду дістанемося ближче до вечері.

— Жорстоко, — зітхнув він, удавано трагічно поклавши руку на груди. — Але логічно. Добре, у тебе п’ятнадцять хвилин. Чекатиму за столом. І не смій запізнюватися!

— Та хто б говорив, — буркнула, вже тікаючи до своїх покоїв і на ходу знімаючи плащ.

     П’ятнадцять хвилин — це ціла вічність, якщо знаєш, що робиш, і катастрофічно мало, якщо треба встигнути все одразу. Я швидко прийняла ванну, змила з себе піт і втому, накинула легкий ароматний бальзам для волосся й, майже не дивлячись у дзеркало, натягнула улюблений костюм для верхової їзди — зручний, легкий і неймовірно практичний. У ньому можна було і бігати, і стрибати, і, якщо знадобиться, навіть битися, не боячись заплутатися в багатошарових спідницях.

     Коли з’явилася в залі, Людомир уже чекав. Він підвів погляд — і брова мимоволі піднялася.

— Ти ж хотіла вчитися володінню мечем, а не вирушати в кінний похід.

— Саме тому і вдяглася зручно, — усміхнулася. — Тобі не здається несправедливим, що чоловіки носять штани та сорочки, а жінки змушені задихатися в сукнях і корсетах?

— Я… — він замислився. — Якщо чесно, ніколи про це не думав.

— А варто було б. Світ став би значно комфортнішим.

— І небезпечнішим, — хмикнув він. — Бо жінки у зручному одязі — це стихійне лихо.

— Дякую, комплімент зараховано.

    Гарно поївши, вирушили на тренування. Сонце вже схилилося трохи нижче, але спека не спадала, тож повітря тремтіло над кам’яною плитою двору, мов марево. Тренувальний майданчик знаходився осторонь від основних будівель замку — широкий, відкритий простір, оточений високими стінами. Тут було тихо, лише зрідка чулося дзенькання зброї та приглушені голоси воїнів.

    Людомир ішов поруч, зосереджений і водночас спокійний. Я відчувала: зараз він не король, не коханий — зараз він учитель.

— Володіння мечем починається не з рук, — почав він, зупинившись посеред майданчика. — І навіть не з тіла. Воно починається з голови.

Я уважно слухала.

— Поки в думках хаос — у рухах теж буде хаос. Ти маєш бути зібраною, врівноваженою, готовою діяти в будь-яку мить. Меч не терпить сумнівів. Один зайвий рух, одна секунда вагання — і ти вже мертва. Тут немає права на помилку. І немає можливості її виправити.

Він узяв із стійки меч і повільно провернув його в руці. Лезо спалахнуло на сонці.

— Також запам’ятай: не існує двох однакових боїв. Навіть якщо ти сто разів билася з тим самим противником — сто перший раз буде іншим. Змінюється настрій, втома, страх, лють, поранення, навіть вітер може змінити перебіг бою. Тому ніколи не покладайся лише на досвід. Думай. Відчувай. Аналізуй.

— Тобто… — обережно вставила, — не можна просто зазубрити рухи?

— Саме так. Той, хто діє за шаблоном, гине першим. Суперник обов’язково скористається твоєю передбачуваністю.

Я кивнула, намагаючись усе запам’ятати.

— Є три закони володіння мечем, — продовжив Людомир. — Без них жоден удар не буде справді результативним.

Він підняв вказівний палець.

— Перший — закон меча. Це правильна траєкторія, кут, сила і момент удару. Не махай клинком навмання. Кожен рух має сенс.

Підняв другий.

— Другий — закон тіла. Твоя постава, положення ніг, баланс, робота плечей і спини. Якщо тіло стоїть неправильно — навіть найточніший удар буде слабким.

І третій палець.

— Закон серця. Найважливіший. Удар має йти не лише від м’язів, а від внутрішньої сили. Від рішучості, волі, жаги до життя. Якщо дух слабкий — руки теж тремтітимуть.

Я мовчки вдихнула.

— Ти мене слухаєш? Чи вже пошкодувала, що погодилася?

— Слухаю, — твердо відповіла. — І навіть трохи боюся.

— Чудово, — усміхнувся він. — Страх — це добре. Він означає, що ти усвідомлюєш небезпеку. Гірше, коли його немає зовсім.

    Король підійшов до стійки й узяв для мене меч. Простягнув. Я прийняла його обома руками — і мало не впустила.

— Він… важкий.

— Він справжній, — спокійно відповів Людомир. — У бою тобі ніхто не дасть дерев’яну іграшку. Звикай.

Стисла руків’я міцніше, відчуваючи, як напружуються зап’ястя.

— Стань у стійку.

Він підійшов ззаду, обережно поправив мої плечі, трохи розвернув корпус, підштовхнув коліно.

— Ноги ширше. Так. Вага — не на п’яти, а на носках. Ти маєш бути готова рухатися будь-якої миті.

Його руки торкалися легко, але впевнено, і я раптом зрозуміла, що вся напруга зникає — залишається тільки концентрація.

— Дивись, — сказав Людомир і повільно показав боковий удар. — Плавно. Без різких ривків. Сила не в напрузі, а в русі.

Спробувала повторити. Мій меч описав криву дугу й ледь не вислизнув з рук.

— Стоп. — Він перехопив клинок. — Ти не борешся з мечем, ти маєш з ним співпрацювати.

— Легко сказати…

— А от і ні. Відчуй його вагу. Прийми її. Дозволь мечу вести тебе, а не навпаки.

Я глибоко вдихнула і спробувала знову. Цього разу рух вийшов значно плавнішим.

— Уже краще, — схвально кивнув він.