34 розділ

    Речі збирала швидко й мовчки. Руки рухалися механічно, ніби виконували давно завчені дії, а думки блукали десь далеко. Декілька зручних суконь, костюм для верхової їзди, плащ, засоби догляду. Війна війною, але волосся треба мити — навіть коли світ валиться. Особливо тоді.

     Серце билося глухо й нерівно. Кожен звук у коридорі змушував напружуватися. Я чекала. І водночас боялася, що він прийде.

     Двері не відчинилися — вони розчахнулися з силою. Ріваят буквально влетів у кімнату.

— Як добре, що ти жива… — він кинувся до мене, стискаючи так, ніби боявся, що розчинюся в повітрі. — Я так переживав!

    Я завмерла. На кілька секунд уся реальність ніби зупинилася. Його голос, руки, запах — усе здавалося фальшивим. І ця фальш боліла сильніше за будь-які рани. Потім отямилася.

— Забери від мене свої руки, — мій голос був тихий, але крижаний. — Вони по лікоть у крові. У крові тих, хто тобі довірився.

Він відступив, зблід.

— Ти не розумієш…

— О, навпаки. Надто добре розумію, — перебила. — Я померла там. Усередині. І зробив це ти. Ти нас здав?

Він мовчав лише мить.

— Він шантажував мене. Навір сказав, що сумнівається в моїй вірності. Що якщо не доведу відданість, Росану відправлять на морське дно. Живою.

— Не треба, — різко сказала. — У тих людей теж були діти. Вони були чиїмись синами, братами, коханими. І ти їх убив. Своїм страхом. Своїм вибором.

— Я не сказав, що ти причетна…

— Мені байдуже. Я готова була померти. Але не дозволити, щоб загинули невинні. Ти — дракон. А поводишся, як пес на ланцюгу. Ти прикриваєшся сестрою, але правда проста: ти боїшся. І цей страх робить тебе зрадником.

Він опустив очі.

— Ти робиш мене кращим. Не йди. Я кохаю тебе.

— Кохання не вимірюється словами, — прошепотіла. — Воно вимірюється вибором. І твій вибір — не я. Я бачу, наскільки кращим ти стаєш… — мій голос тремтів, але не відводила погляду. — Та моя душа кричить від болю за тими, кого вже немає. За тими, кого забрала твоя слабкість. Твій страх. Твій вибір.

Він завмер.

— Колись мама читала мені «Маленького принца», — продовжила тихіше. — І там були слова:
«Люди самі не розуміють, чого вони шукають, тому не знають спокою. Кидаються то в один бік, то в інший… І все марно. Очі сліпі. Шукати треба серцем.»

Зробила паузу, даючи словам прорости.

— Але твоє серце… воно зараз у темряві. Ти загубився в страху втратити близьку людину й дозволив цій темряві керувати собою. Сподіваюся, що колись воно або розкриється, або знайде спокій. Бо жити з таким тягарем — нестерпно.

     Після цього я вже не могла й не хотіла нічого слухати. У цьому світі не існувало слів, здатних виправдати вбивство невинних. Жодних. Навіть любов не була достатнім виправданням. Розвернулася і пішла. Всередині — порожнеча. Не біль, не злість, не розпач. Пустка.Наче в мені щось зламалося й розсипалося на попіл. Куди летіти? Що робити далі? За що боротися, коли віра в людей розбита? Я не знала. Тому відпустила контроль. Довірившись своїй дракониці, я просто дозволила їй вести мене туди, де, можливо, ще жевріла надія. І вона знала шлях.

     Коли опустилася на дах замку Людомира, ніч огорнула мене м’яким шовком. Небо сяяло тисячами зірок — таких близьких, ніби до них можна було дотягнутися рукою. А сад унизу переливався світлом магічних ліхтарів, немов хтось розсипав серед дерев пригорщі діамантів. Ця краса стискала серце.

     Дивилася на неї й думала: А що далі? Як жити після всього? Відповідь прийшла несподівано просто. Я боротимусь. Не здамся. Навчуся всього, чого не знаю. Стану сильнішою, мудрішою, твердішою. Часу мало — але його вистачить, якщо не марнувати жодної миті.

     І саме в цю мить відчула тепло. Долоні лягли мені на плечі обережно, майже несміливо, ніби боялися злякати. Мені не потрібно було обертатися. Я знала. Відчувала.

     Моя драконниця всередині радісно закружляла, мов дитина, що вперше побачила сонце після довгої зими. А моє серце, навпаки, почало заспокоюватися — повільно, глибоко, ніби знаходило нарешті свій дім.

      Він сів позаду, підтягнув мене ближче, обійняв. Його тепло огортало, мов захисний кокон. Притулилася спиною до його грудей, слухаючи рівний, живий ритм серця.

      Коли його губи легенько торкнулися моєї скроні, з мене ніби спала вся вага світу. І в цю мить зрозуміла: поки він поруч — я зможу витримати будь-яку бурю.

      Людомир притулився губами до моєї скроні й ледь чутно прошепотів:

— Я сумував, моя люба. Без тебе життя тьмяніє… мов небо без зірок.

    І цього вистачило. Однієї фрази. Одного подиху. Одного дотику.

    Усі мої страхи, сумніви, біль і виснаження почали танути, немов морозиво на сонці. Я розчинялася в його теплі, в його голосі, в спокої, який він приносив із собою. Ось що означає гармонія — коли поруч людина, яка здатна заглушити навіть внутрішні бурі.

— А як ти дізнався, що я тут? — тихо спитала, не бажаючи руйнувати цю магію гучними словами.

Він ледь усміхнувся.

— Мій дракон відчув свою кохану. І його вже було неможливо зупинити. Він просто повів мене за собою.

    Я усміхнулася. Усередині стало тепло й затишно, ніби мою душу загорнули в м’яку ковдру.

    Ми сиділи мовчки, дивлячись на сад. Ліхтарі світилися м’яким золотом, листя ледве ворушилося від нічного вітру, а повітря було наповнене ароматом квітів. У цій тиші не було напруги — лише спокій і довіра.

— Про що думаєш, любове моя? — лагідно спитав він.

Я трохи помовчала, підбираючи слова.

— Чому світ такий жорстокий?.. Чому люди так легко зраджують?

Він зітхнув, ніби сам не раз ставив собі це запитання.

— Бо більшість живе лише собою. Егоїзм, страх, жадоба, влада, гроші… Вони затьмарюють серця. І коли людина перестає бачити чужий біль, вона стає здатною на найстрашніші вчинки.