32 розділ

       І ми почали вигадувати, як саме вивезти Росану. А найголовніше — куди. Я відразу запропонувала Лідвію. Там влада Людомира була сильною, народ його обожнював, а кордони охоронялися так, що пробратися непоміченим було майже неможливо. Але Ріваят відреагував різко — занадто різко.

— Ні, — відрубав він. — Навіть не думай.

— Ну чому ти такий упертий?! — не витримала. — Це найкращий варіант!

— Ти не розумієш, — його голос став жорсткішим. — Там її вб’ють. Без суду. Без пояснень. Без шансу.

— Не вб’ють, — підійшла ближче. — Я тобі гарантую. Там їй буде найбезпечніше. І Навіру буде набагато складніше її знайти, не кинувши прямий виклик Людомиру.

— Саме це мене і лякає, — гірко всміхнувся він. — Там король ненавидить нас. Він лише чекає приводу.

— Ріваят… — торкнулася його руки. — Людомир — мій істинний. Довірся мені. Я домовлюся.

    Він довго мовчав. У цій тиші читався весь його страх: страх втратити єдину рідну людину, страх зруйнувати й без того хитку рівновагу, страх помилитися.

— Добре… — нарешті важко зітхнув. — Але якщо з нею щось станеться…

— Не станеться, — твердо відповіла. — Клянуся.

Він коротко кивнув, але я бачила — всередині нього все ще вирувала буря.

— Отже, — перейшла до плану, — ти відволікаєш охорону. А я в сутності дракона віднесу Росану до Лідвії. Так буде і безпечніше, і неочікувано. Усі шукатимуть по землі. Бо де, скажи, знайдеш дракона?

Ріваят скривився.

— А якщо тебе зіб’ють у повітрі?

— Не зіб’ють, — упевнено відповіла. — Але для початку сьогодні вночі лечу до Людомира. Маємо все обговорити.

— Знову на всю ніч? — у його голосі промайнула ледь помітна нотка ревнощів.

Я усміхнулася.

— Не на всю. Не переймайся.

     Та сама думка про мій політ до іншого чоловіка явно гризла його, і я розуміла чому.

     Ніч огорнула світ густою темрявою, коли піднялася в небо. Політ у чужі землі завжди був ризиком, а перетин кордонів — смертельно небезпечним. Та цього разу ніби самі вітри сприяли мені.

     Спустившись на балкон спальні Людомира, зазирнула у вікно. Він сидів за столом, схилившись над книгою. Зосереджений. Напружений. Самотній. Я тихо постукала. Він різко підвів голову, ніби відчув мене ще до звуку. Книга впала на стіл. За мить він уже стояв біля вікна. Відчинив двері — і завмер.

     Ми дивилися одне на одного кілька безмовних секунд, не вірячи в реальність миті. А потім кинулася йому в обійми.

— Я так скучила…

Він стис мене так, ніби боявся, що розтану в його руках.

— Ти навіть не уявляєш, що я пережив, — його голос тремтів. — Я сходив з розуму. Кожна ніч без тебе — як катування.

Він обійняв моє обличчя долонями, змушуючи дивитися в очі.

— Я не можу без тебе. Ні хвилини. Ні подиху. А тепер ти — чужа дружина… — він відступив, зціпивши зуби. — За нашими законами навіть торкатися тебе не маю права. Чому ти погодилася? Чому не дозволяєш мені все завершити? Чому не даєш нам бути разом?

Його голос ламався.

— Відчуваю себе ганчіркою. У мене забрали кохану, а я сиджу у власному замку і нічого не можу зробити. Якщо ти не хочеш… скажи. Але не муч мене.

Підійшла повільно, обережно, немов боялася злякати його.

— Любий… — прошепотіла. — Найбільше в житті я хочу бути поруч із тобою. Але там — народ. Діти. Старі. Якщо нічого не змінити — вони помруть з голоду. Якщо почнеться війна — вони загинуть у ній. Як ми зможемо бути щасливими, знаючи це?

Він мовчав.

— Дай мені місяць. Один. Якщо не знайду виходу — повернуся. І тоді ти вирішиш усе.

Він притис мене до грудей.

— Я ревную. І боюся. І мій дракон хоче розірвати Навіра на шматки.

— Я твоя, — прошепотіла. — І так буде завжди. Та зараз прилетіла до тебе з проханням.

Людомир повільно видихнув, не приховуючи гіркої усмішки.

— Як же ж інакше…

Його погляд став уважнішим, напруженим.

— У Ріваята є сестра. Росана. Вона в біді, — сказала тихо. — Чи не міг би ти сховати її десь на своїй території?

Він різко підвів брови.

— О-о… Тобто ти ще й про його родичів піклуєшся?

У голосі вдарила ревнощі, образа й біль. Я відчула, як щось болісно стиснуло груди.

— Ріваят проти Навіра. А мені потрібні там свої люди. Особливо ті, хто близько до короля. Його шантажують сестрою. Він не може вчинити інакше.

— А я, виходить, повинен допомагати? — холодно запитав Людомир.

Розуміла, що це ревнощі. Розуміла його біль. Але не хотіла цієї розмови.

— Я думала, що так. І що це в твоїх інтересах теж. Думала, що можу розраховувати на тебе… — мій голос затремтів. — Схоже, помилилася. Вибач, що відволікла. Гарного вечора.

І відвернулася. У грудях шкребли коти. Болісно. Гірко. Безжально. Зробила лише кілька кроків, коли він схопив мене за руку.

— Стій.

Його пальці були гарячі, сильні, рідні.

— Вибач… — видихнув. — Звісно, ти можеш розраховувати на мене. Я допоможу.

Повільно обернувшись, промовила:

— Дякую…

Поцілувала його. Коротко. Ніжно. Болісно.

— Але зараз мені потрібно летіти.

— Думав, ти залишишся…

— Якщо помітять, що мене немає, — весь план піде коту під хвіст. Робимо так, як я задумала. І в нас ще буде ціле життя, щоб насолодитися одне одним.

Він гірко усміхнувся.

Я перетворилася й злетіла, почувши навздогін:

— Головне, щоб у нас залишилося те життя…

     Ці слова боляче різонули серце. Розуміла, наскільки це ризиковано. Розуміла, що можу втратити все. Але інакше — не могла.

     Прокинувшись, відразу знайшла поглядом чоловіка. Ріваят сидів за столом біля вікна, схилившись над паперами. Його рука швидко виводила рядки, а обличчя було зосередженим і напруженим. Світло ранку лягало на різкі риси, роблячи їх ще стриманішими.

— Виспалася? — не відриваючи погляду від письма, запитав він.