31 розділ

     Прокинулася в знайомій темряві власної спальні. Повітря було прохолодним, пахло травами й чистою постіллю. Деякий час лежала, не рухаючись, прислухаючись до свого тіла. Сили поверталися повільно, немов неохоче. Кожен вдих давався важко, ніби легені ще не звикли до життя після темряви.

    Я була переодягнена. Хтось зняв з мене брудний одяг, вимив, уклав у ліжко. Від цієї думки в грудях несподівано защеміло.

    Двері тихо рипнули. Ріваят. Він увійшов мовчки, з підносом у руках. Підійшов, поставив його на тумбочку біля ліжка. На сріблястій поверхні стояли миска гарячого бульйону, чашка кави, яблука й великий шматок пирога. Усе виглядало дивно домашньо. Майже… турботливо.

    Він не дивився на мене. Просто розвернувся й пішов до дверей.

— Грати в мовчанку, — хрипко озвалася, — тобі не здається, що це по-дитячому?

Чоловік зупинився.

— По-дитячому? — його голос був стриманий, але в ньому бриніла лють. — Ти ледве не вбила себе. Якби я не втрутився — ти б померла.

Я сіла, сперлася на подушки.

— Тобто… ти не пішов?

Він мовчав.

— Я думала, що ти стаєш для мене кимось ближчим. Хоча б знайомим. Або другом. Ти ж не поганий, я це бачу. Але твої вчинки й слова — різні. Ти мовчиш, коли питаю. Зникаєш, коли намагаюся наблизитись. Я вже не розумію… хто ти. І чого хочеш від мене.

Тиша різала гірше за крик.

— Іди, — прошепотіла. — Забирайся. Не хочу тебе бачити.

    Голос зірвався, і я раптом відчула, як до горла підступають сльози. Втома, біль, страх, самотність — усе, що стримувала, рвонуло назовні.

— Просто… іди.

    І він пішов, а я залишилася сама.

    Тиша в кімнаті була гнітючою. Вона лягла на плечі важким тягарем, стискаючи груди так, що ставало важко дихати. Думки плуталися, ламалися одна об одну, не даючи спокою. Хотілося просто зникнути. Розчинитися в темряві. Дозволити їй поглинути мене цілком — без болю, без страху, без нескінченної боротьби.

    На мить заплющила очі. І в темряві спалахнув погляд Людомира. Глибокий. Темний. Сповнений такої ніжності й сили, що перехоплювало подих. Його голос, тихий і хриплуватий, ніби дотик крил у повітрі. Його руки, здатні водночас і захистити, і знищити. Він чекає.

    Ні. Не маю права зламатися. Я повільно підвелася з ліжка. Кімната хитнулася, попливла перед очима, немов світ на мить втратив чіткість. Пальці інстинктивно вчепилися в край тумбочки. Серце калатало в скронях. Тіло протестувало проти кожного руху.

    Холодна вода в купальні обпекла шкіру, але водночас повернула до реальності. Я стояла під струменями, заплющивши очі, й дозволяла їм змивати втому, страх, слабкість. Хоч на кілька хвилин.

    Одягнувшись, спустилася на кухню. Там пахло свіжою випічкою й теплим хлібом. Цей запах боляче різонув усередині — надто різким був контраст між палацовим достатком і злиднями, які бачила вчора.

     Взяла великий плетений кошик і почала складати туди фрукти, пиріжки, хліб, копчене м’ясо. Руки тремтіли, але я вперто продовжувала. Яблука важко вдарялися об дно, пиріжки зминалися під власною вагою, але я все додавала й додавала.

     Коли підняла кошик, плечі прострілило болем. Він був занадто важкий. Але діти чекали. Ця думка не дозволяла поставити його назад.

      Вийшла з палацу, вдихнувши холодне ранкове повітря. Перші кроки давалися легко. Навіть з’явилося відчуття, ніби сили повертаються. Але вже за кілька сотень метрів тіло нагадало, в якому воно стані.

    Перший кілометр я ще йшла впевнено, стискаючи зуби. Потім світ почав втрачати чіткість. Повітря здавалося густим, ніби його можна було різати ножем. Кожен вдих давався дедалі важче. У вухах гуло. Перед очима з’явилися темні плями, що повільно розросталися. Ноги стали ватяними. Кошик тягнув униз, мов камінь, прив’язаний до рук. Пальці німіли, зап’ястя пульсували болем, плечі горіли вогнем. Я зупинялася, робила кілька глибоких вдихів, рахувала удари серця — і йшла далі. Ще трохи. Ще кілька кроків. Я повинна!

— Ти взагалі навіжена?! — почувся крик.

Ріваят. Він вихопив кошик із моїх рук.

— Ти що, вирішила себе добити?!

— Віддай! — кинулася до нього, але перечепилася.

Він устиг спіймати мене.

— От горе мені на голову… — буркнув. — Пішли. Допоможу.

Я вперто сіла просто на дорогу.

— Маша, — його голос став тихішим. — Чого ти хочеш?

— Правди. Довіри. Якщо вже доля змусила нас іти поруч — ми можемо бути хоча б друзями?

Він мовчав.

— Я відчуваю, що можу тобі довіряти, — прошепотіла. — Але хочу, щоб і ти довірився мені.

Він важко видихнув.

— Це складно.

— Знаю.

— Я спробую. Не сьогодні. Але спробую.

— І більше ніяких мовчанок?

— Домовились.

    Ми разом пішли до околиці. Дорога тяглася поміж похиленими хатинами, облупленими стінами й провислими дахами. У повітрі висів запах диму, сирості та чогось кислого — суміш бідності й виживання. Люди дивилися на нас насторожено. Тут не звикли довіряти. Тут звикли боятися. Та варто було побачити кошик у руках Ріваята — й обличчя почали м’якшати.

— Це вам, — простягла фрукти першій жінці, що вийшла з напівзруйнованої хатини.

Вона здригнулася.

— Міледі… та за що?

— Просто так. Бо вам потрібно більше, ніж нам.

Вона ковтнула, стискаючи яблуко так, ніби боялася, що воно зникне.

— Хай Бог вас береже, — прошепотіла.

     Ми йшли далі. Біля однієї з хатин старий чоловік намагався полагодити дах, стоячи на кривій драбині. Дошка зламалася під ногою, і він ледь не впав. Ріваят устиг схопити його за комір.

— Обережніше, діду, — буркнув. — Хочеш, щоб тебе звідси винесли?

— Старість, — хрипко засміявся той. — Руки вже не ті.

— Руки — ще нічого, — пробурмотів Ріваят і, не питаючи дозволу, видерся на дах.

    Я подала йому дошки. За пів години дах уже не протікав. Потім ми зайшли в маленьку халупу, де стара жінка варила юшку з води, цибулі та кількох зернин пшениці.