30 розділ

    Прилетівши до палацу, відчула дивне напруження ще до того, як торкнулася підлоги. Магія зійшла з тіла, крила розчинилися в повітрі, і я зробила крок у спальню.

    На кріслі біля каміна сидів Ріваят. Розслаблений. Спокійний. Але його погляд був гострим, мов лезо.

    Він чекав.

    Я зупинилася лише на мить, зустрівшись із ним поглядом, а потім мовчки пройшла повз. Мені потрібно було поснідати. І ще більше — поїхати в місто. Туди, де справжнє життя. Де люди не грають ролей.

— І де ти була? — його голос пролунав спокійно, але в ньому вчувалася прихована напруга.

Я відчинила двері.

— Літала.

— Всю ніч?

— Так.

Обернулася до нього і сперлася плечем на одвірок.

— Від щастя, яке звалилося мені на голову, мені стало душно. Довелося провітритись.

Його губи стиснулися в тонку лінію.

— Провітрилася?

— А я повинна перед тобою звітувати? — холодно спитала. — Чи ти думав, що розділю з тобою ложе?

Він різко підвівся.

— Моя дружина повинна вночі бути вдома.

Я засміялася — коротко, гірко.

— Я буду так робити лише з людиною, яку кохаю. І яка кохає мене. А не з таким… нав’язаним.

Він стиснув кулаки.

— Не роби з мене монстра.

— Це не я, — спокійно відповіла. — Це ти показав, ким є, там, на річці. Коли хотів узяти мене так само, як брав багатьох інших.

Він зблід.

— То було минуле, — глухо сказав. — Не можу його стерти. Але можу змінитися. З тобою я… дав волю почуттям. Визнаю — це була помилка. Але я не камінь. Я людина. У мене є емоції.

Він трохи помовчав.

— І я теж не хотів цього весілля. Це наказ короля. А я — його підданий.

У його очах з’явився біль.

— Ходімо снідати. Нас чекає король. І… — він гірко посміхнувся, — зроби вигляд, ніби ти щаслива поруч зі мною. Він дав нам тиждень вихідних. Щоб ми більше часу проводили разом.

— Як мило, — іронічно кинула. — А інших справ, звісно ж, немає?

— Є. Але король вирішив інакше. Чим хочеш займатися?

— Поїду в місто.

— Навіщо?

— Людям потрібна допомога. Я хочу почути їхні проблеми.

— Тоді краще йти пішки. Якщо вони побачать карету з королівським гербом — навряд чи говоритимуть щиро. Швидше камінням закидають.

— Як народ любить свого короля…

— Королю достатньо, щоб його боялися.

Подивилася на нього уважно і запитала:

— Чому ти такий вірний йому?

Він ледь помітно напружився.

— Нас дещо пов’язує.

— Що саме?

— Таємниця.

— Яка?

Він нахилився, ніби хотів щось прошепотіти, але замість цього легко торкнувся губами моєї щоки.

— Так я тобі все і розповів... 

     І, не озираючись, вийшов.

    Спустившись сходами, одразу відчула тиск чужої волі. Король сидів за довгим столом, заваленим листами, сувоями, печатками. Його пальці повільно перегортали сторінки, але я знала — він уже помітив нас. Просто чекав, коли ми підійдемо.

    Ковзнула поглядом по Ріваяту. І, не даючи собі часу на сумніви, взяла його за руку. Він здригнувся. Повернувся до мене здивовано, ніби не одразу впізнав у мені ту саму жінку, яка ще кілька годин тому дивилася на нього з ненавистю. Я всміхнулася. Легко. Мʼяко. Закохано. Так, як того вимагала гра. За мить він зрозумів — і відповів тим самим. Стис мою руку, нахилив голову, мовчки погоджуючись зі спектаклем.

     Ми підійшли до столу. Він відсунув для мене стілець, галантно, майже ніжно. Я сіла. Сів і він. Король повільно підняв погляд. Оцінюючий. Пронизливий. Такий, що, здавалося, зчитував кожну думку ще до того, як вона встигала оформитися.

— Ну що ж, — нарешті промовив він, відкладаючи листи. — Як пройшла ваша перша ніч?

    Моє серце спіткнулося. Хотілося випалити:

Не знаю, як у кого, а в мене — прекрасно.

    Хотілося дивитися йому просто в очі й кинути цей виклик. Але мовчала. В одну мить переді мною спливли обличчя дітей, жінок, злидарів, хворих, знедолених. Ні. Зараз не час для правди. Ріваят відповів першим:

— Плідно, Ваша величносте. Працюємо над спадкоємцями.

    Я ледь не вдавилася повітрям. Кашель вдалося стримати лише дивом. За столом запанувала тиша. Така густа, що, здавалося, її можна було різати ножем. Я відчула на собі важкий, прискіпливий погляд короля. Він дивився довго. Вивчав. Зіставляв. Я миттєво зібралася. Нахилилася до Ріваята, поправила йому комір, поклала в тарілку трохи салату, торкнулася його пальців.

— Ти зовсім нічого не їси, — лагідно мовила, дивлячись на нього так, ніби переді мною був коханий чоловік.

    Він здивувався — і ледь помітно всміхнувся. Я посміхалася постійно. Навіть тоді, коли щелепи нили від напруги. Навіть тоді, коли шлунок зводило вузлом.

Грай, Маріє. Грай так, ніби від цього залежить не тільки твоє життя.

   Король нарешті задоволено кивнув.

— Радію за вас, — промовив він. — Королівству потрібен спадкоємець.

    Я слухала ці слова й відчувала, як у мені закипає холодна лють.

Королівству потрібна справедливість. Їжа. Ліки. Свобода. А не ще одна маріонетка на троні.

    Та знову промовчала. Ми доїли в повній тиші. І лише коли покинули залу, змогла повноцінно вдихнути. Надворі повітря здалося холодним і неймовірно чистим. Ми йшли поруч, не торкаючись одне одного. Пʼять кілометрів до міста здавалися дрібницею — порівняно з тиском, який лишився за стінами палацу.

— Ти добре зіграла, — нарешті озвався Ріваят.

— Я не граю, — відповіла. — Я виживаю.

Він коротко всміхнувся.

— У нас з тобою одна проблема.

— Яка?

— Ми обоє ненавидимо цей палац.

Я глянула на нього уважніше.

— Але служиш ти саме йому.

— Поки що, — тихо відповів він.

    І в цих двох словах було значно більше, ніж він дозволяв собі озвучити. Але я не могла йому вірити. Не тому, що не хотіла. А тому, що кожна клітина мого тіла кричала: не підпускай близько. Моя інтуїція, загострена роками боротьби за виживання, шепотіла тривожно й настирливо: цей чоловік — небезпека. Не відкрита, не груба. А тиха. Глибока. Та, що приходить тоді, коли ти вже розслабився.